Біль розлуки

Таня лежала, заплющивши очі, і не хотіла їх відкривати. Сонце вже давно зазирало у вікно, а вона все тулилася до подушки, ніби могла затримати час. Сьогодні — останній день. Точніше, лише півдня. А ввечері — автобус до Києва. Сама думка про це стискала горло.
— Таню… сонечко, вставай, — тихо покликав Петро, сідаючи на край ліжка. Він провів долонею по її волоссю. — Я приготував омлет з сиром, як ти любиш.
Вона розплющила очі, і сльози одразу навернулися.
— Не хочу… — прошепотіла вона. — Не хочу, щоб цей день починався. Бо тоді він закінчиться.
Петро нахилився, поцілував її в скроню, потім у повіки, ніби хотів забрати всі її сльози.
— Я теж не хочу. Але ти маєш повернутися до Ярика. А я… я чекатиму. Обіцяю.
Сніданок пройшов майже мовчки. Тетяна механічно жувала, а Петро не зводив з неї очей. Коли тарілки були порожні, вона встала і почала збирати речі. Кожна складена футболка, кожен зарядний кабель — ніби відривала шматок себе від нього.
— Давай з’їздимо в супермаркет, — раптом сказав Петро, коли вона вже застіба́ла валізу. — Купимо Ярику щось смачне. Щоб він знав, що дядя Петро про нього пам’ятає.
Таня завмерла.
— Петре… не треба. Правда.
— Чому? — він підійшов ближче, обійняв її за талію. — Я хочу.
Вона відвернулася.
— Бо ціни тут… космічні. Я все переводжу в гривні й мені стає погано. Я не можу так просто брати й витрачати твої гроші.
Петро нахмурився.
— Таню, це не «мої» гроші. Це наші гроші зараз. Для твого сина. Для тебе. Я хочу, щоб ти не думала про це.
— А я не можу не думати! — голос у неї зірвався. — Ти й так стільки всього зробив… квитки, будиночок, квіти, каблучка… Я відчуваю себе… утриманкою якоюсь!
Він відступив на крок, очі спалахнули болем.
— Утриманкою?! Ти серйозно? Таню, я роблю це, бо кохаю тебе. Бо хочу, щоб Ярик отримав хоч трохи радості від мене. А ти зараз робиш так, ніби я тебе купую!
— Я не це мала на увазі… — сльози вже котилися по щоках. — Просто… мені ніяково. Я звикла все сама. А тут ти все… і я нічого не можу дати взамін.
Петро взяв її обличчя в долоні, витер сльози великими пальцями.
— Ти даєш мені себе. Свою любов. Своє «так» на тому коліні. Це більше, ніж я міг мріяти. Будь ласка… не відмовляй мені в цьому маленькому щасті — купити щось для твого сина.
Вона довго мовчала, потім тихо кивнула.
— Добре… тільки трохи.
У супермаркеті вони взяли лише дві пачки улюблених йогуртів Ярика, печиво, пакет кокосових паличок і плямовивідник — «щоб ти не думав, що я нічого не купила», — сказала вона з вимушеною посмішкою. Петро більше не наполягав. Просто стиснув її руку сильніше.
Додому повернулися мовчки. Обідали без апетиту. Кожен ковток борщу віддавав гіркотою.
Коли прийшла пора їхати на автовокзал, напруга в повітрі була такою густою, що дихати було важко. Петро вів машину, стискаючи кермо так, що кісточки побіліли. Таня дивилася у вікно і мовчала.
На вокзалі автобус уже стояв. Петро заглушив двигун і повернувся до неї. Очі в нього були червоні.
— Не хочу тебе відпускати, — хрипко сказав він.
Він обійняв її так міцно, ніби хотів втиснути в себе назавжди. Таня відчула, як його тіло тремтить. Вона спробувала відсторонитися, але він не пускав.
— Петре… пусти… я зараз розревуся при всіх, — прошепотіла вона, голос зривався.
— Нехай дивляться. Мені байдуже.
— Будь ласка… — вона все ж відштовхнула його, швидко поцілувала в щоку і майже побігла до автобуса. Не озиралася. Знала — якщо озирнеться, не зможе зайти.
Вже сидячи у кріслі, вона притиснулася лобом до холодного скла. Петро стояв біля автобуса. Стояв довго. Потім закрив обличчя руками, витер сльози. Підійшов до огорожі, махав їй услід, поки автобус не зник за поворотом. Таня плакала .

  Автобус уже їхав трасою, а Тетяна все не могла відірвати погляду від вікна. Кожна миля віддаляла її від нього, і з кожною хвилиною біль у грудях ставав гострішим. Вона уявляла, як Петро стоїть біля огорожі, як махає рукою, як закриває обличчя долонями… Як він сідає в машину, заводить двигун — і що далі? Він же в окулярах, сльози застилають очі, дорога чужа, ніч надвигається.
Вона не витримала.
Тремтячими пальцями набрала його номер. Гудки здавалися вічністю.
— Таню… — голос Петра був хрипкий, надірваний. Вона одразу зрозуміла: він плаче. Плаче прямо за кермом.
— Петре, ти де? Ти вже їдеш? — слова вирвалися швидше, ніж вона встигла подумати.
— Їду… — він схлипнув. — Вже хвилин двадцять як виїхав. 
— Зупинись, будь ласка! — її голос зірвався на крик. — Зупини машину, витри сльози, заспокойся. Ти не можеш так їхати!
Вона чула, як він важко дихає, як намагається стриматися.
— Я не можу зупинитися… Якщо зупинюся — я просто не поїду далі. А мені треба додому. Треба… щоб завтра прокинутися і знати, що ти мені напишеш.
Таня притиснула телефон до вуха сильніше, ніби могла через нього доторкнутися до нього.
— Я хвилююся за тебе. Ти плачеш, в окулярах… раптом щось трапиться. Прошу, обережно. Зупинись на заправці, хоч на хвилину. Випий води. Я буду говорити з тобою, поки ти не доїдеш.
Він мовчав секунду, потім тихо сказав:
— Добре… бачу заправку. Зараз з’їду.
Вона чула, як клацнув поворотник, як машина сповільнилася. Потім звук двигуна стих.
— Я зупинився, — прошепотів він. — Сиджу… і плачу, як ідіот. Ти забрала все моє серце з собою, Таню. Воно зараз у тому автобусі, а я тут — порожній.
— Ти не порожній, — відповіла вона, і сльози вже котилися по її щоках. — Ти мій. І я твоя. Ми просто… тимчасово в різних місцях. Але це ненадовго. Обіцяю.
Він зітхнув, намагаючись заспокоїтися.
— Я їхав і думав: як я житиму без твоєї посмішки вранці? Без того, як ти смієшся над моїми дурними жартами? Без твоїх рук на моїй спині? Я… я не знаю, як це пережити.
— Ми переживемо, — тихо сказала вона. — Бо ми кохаємо одне одного. І це сильніше за відстань. Ти доїдеш додому, ляжеш у ліжко  і будеш думати про мене. А я в автобусі думатиму про тебе. І завтра ми знову поговоримо. І післязавтра. І так — аж поки я не повернуся до тебе назавжди.
Він знову схлипнув, але вже тихіше.
— Я люблю тебе так сильно, що аж болить. Більше, ніж умів коли-небудь.
— І я тебе… — прошепотіла вона. — Їдь обережно, добре? Пиши мені, коли доїдеш.
— Обіцяю.
Він рушив далі. Вони говорили весь час — тихо, перериваючи один одного зітханнями, згадуючи дрібниці: як він готував їй каву в ліжко, як вона сміялася, коли він спалив млинець, як вони лежали в обіймах і дивилися на стелю. Кожне слово — ніби ниточка, яка не давала їм розірватися.
Через сорок хвилин після першого дзвінка він уже був удома.
— Я вдома, — сказав він, і в голосі вже було трохи полегшення. 
Таня заплющила очі, уявляючи його.
— Лягай, коханий. Обійми подушку замість мене. І спи. А я буду дзвонити тобі в снах.
Вони говорили ще дві години. Про майбутнє, про Ярика, про те, як вони поїдуть разом кудись далеко, де ніхто не розлучатиме їх. Голоси ставали тихішими, повільнішими. Сльози висихали.
Нарешті Таня, вже зовсім знесилена дорогою й емоціями, прошепотіла:
— Петре… давай спати. Ти втомився, я втомилася. Але ми разом. У серці. Завжди.
— Так… — відповів він. — Спокійної ночі, моя майбутня дружино. Я кохаю тебе.
— І я тебе… 
Вона натиснула «відбій», притулилася до вікна автобуса і заплющила очі. Десь далеко, у Польщі, Петро ліг у ліжко, обійняв подушку і заснув, знесилений емоціями, а Тетяна намагалася заснути в автобусі, її серце розривалося навпіл: одна частинка раділа, що вона повертається додому і, нарешті, може обійняти сина, а інша- плакала за своїм коханням.