Незабутні три дні

Ніяковість не відпускала Петра всю дорогу до маленького дерев'яного будиночка в польських лісах, який він таємно орендував для них удвох. Тетяна сиділа поруч, посміхалася, жартувала, торкалася його руки, а він лише міцніше стискав кермо і крадькома поглядав на неї — ніби боявся, що вона розчиниться в повітрі.
— Петре, ти зараз такий червоний, ніби помідор з базару, — засміялася Таня, відкидаючи пасмо волосся з обличчя. — Ти ж не думаєш, що я зараз передумаю і втечу назад в Україну?
— Я просто... не вірю, що ти тут. Зі мною. Така гарна, така... — він зітхнув, не знаходячи слів. — Ти могла обрати будь-кого.
Тетяна нахилилася ближче, поклала руку йому на коліно.
— А я обрала тебе. Бо ти не граєшся в когось крутого. Ти просто... справжній. І це набагато цінніше за всі понти світу. Ти себе дуже недооцінюєш, Петре. Перестань, добре?
Він лише кивнув, але посмішка вперше за день стала справжньою.
У будиночку панував затишок: дерев'яні стіни, камін, запах хвої за вікном. Тетяна пішла в душ, а Петро, закотивши рукави, почав готувати спагетті болоньєзе — саме те, що вона любила з дитинства. Коли вона вийшла в його старій футболці, з вологим волоссям і рум'янцем на щоках, він мало не впустив ложку.
— Ого... — видихнув він. — Ти... ти просто...
— Голодна, — засміялася вона. — Давай їсти, шеф-кухаре.
Вони сіли за маленький столик навпроти один одного. Тетяна дивилася на нього здивовано.
— Знаєш, з колишнім ми разом сідали за стіл тільки на свята. А тут... просто обід. І це так... тепло.
Петро налив їй вина.
— Хочу, щоб кожен наш день був особливим.
Після обіду вони вмостилися на дивані. Тетяна вибрала старий романтичний фільм — «До зустрічі з тобою». Вона притулилася до нього, він обійняв її міцно, ніби боявся відпустити. Вони говорили тихо, перебиваючи один одного сміхом, згадуючи перші повідомлення, перші дзвінки.
— Я тоді думала: «Ну що може бути в цьому Петрі особливого?» — зізналася Таня. — А тепер... не уявляю день без тебе.
Він поцілував її в скроню.
— А я не уявляю життя без тебе.
Ніч була довгою, ніжною, повною шепотів і дотиків. Вони не спали до світанку.
Наступного ранку Петро приніс їй каву в ліжко, зробив комплімент кожному її руху.
— Ти навіть коли просто потягуєшся — як кішка, — найгарніша на світі.
Поснідавши, вони вирішили заїхати в гості до Андрія та Світлани — тієї самої Світлани з TikTok, яка колись намагалася їх познайомити, а потім сватала Петра за всіх своїх подруг. Про те, що вони разом, вона не знала.
Андрій зустрів їх усміхнено, але Світлана... Вона стояла в дверях, бліда, з розпатланим волоссям, у старому халаті. Квартира — хаос: іграшки, посуд, крики дітей.
— Світлано, сюрприз! — весело сказав Андрій.
Світлана відкрила рот, але не знайшла слів. Потім почала метушитися, ховати щось, кричати на дітей:
— Тихо! Не бачите, гості?!
Тетяна відчула, як напруга заповнює кімнату. Світлана швидко заговорила про свою «онлайн-роботу», про 10 тисяч щомісяця, про нову машину... Але все це звучало фальшиво. Діти плакали, вона кричала ще голосніше.
Петро ввічливо посміхнувся.
— Ми ненадовго, просто привітатися.
Через півгодини вони вже їхали геть.
У машині Тетяна зітхнула з полегшенням.
— Бідолашна... Але як же вона брехала...
— Люди іноді хочуть здаватися кращими, ніж є, — тихо сказав Петро. — Але ти... ти завжди справжня. 
Вони заїхали в торговий центр. Петро запросив її в кафе. Тетяна замовила шарлотку — вийшла суха й несмачна. Але морозиво... велике, кремове, з вишнею.
— Порція на двох! — засміялася вона, намагаючись нагодувати його ложкою. — Давай, відкривай рот!
Він слухняно їв, сміючись.
Додому повернулися втомлені, але щасливі. Тетяна видихнула — атмосфера чужої країни, незнання мови трохи тиснули, але з Петром усе здавалося легшим.
Вони разом готували борщ. Петро майже все робив сам: різав м'ясо, тушив буряк, варив бульйон. Тетяна лише почистила картоплю, моркву й цибулю.
— Ти справжній кухар, — сказала вона, обіймаючи його ззаду.
— А ти — моя муза, — відповів він.
Після вечері Петро загадково посміхнувся.
— Піди погуляй хвилин сорок. 
— Навіщо?
— Прийдеш — побачиш.
Тетяна вийшла. Повернулася за смс: «Можеш заходити».
Відчинивши двері, вона завмерла.
Петро стояв посеред кімнати з величезним букетом червоних троянд. На столі горіли свічки, утворюючи велике серце. Повітряні кульки — рожеві й білі — повільно здіймалися до стелі. Тиха музика грала фоном.
Він підійшов, обійняв її так міцно, ніби боявся, що вона зникне.
— Таню... Я кохаю тебе. Ти — найкраща жінка, яку я зустрічав. Ти робиш мене кращим. Я хочу прокидатися з тобою щодня, бачити, як ти смієшся, як ти сердишся, як ти виховуєш Ярика... Я хочу прожити з тобою все життя.
Голос тремтів. Він опустився на одне коліно. В руці — маленька коробочка. Відкрив — блиснула каблучка.
— Тетяно... Ти вийдеш за мене?
Сльози котилися по її щоках. Вона кивнула, не в силах говорити голосно.
— Так... — прошепотіла вона. — Так, коханий.
Він надів каблучку, підвівся, обійняв її так, ніби весь світ зник. Тремтіння й сором'язливість нарешті покинули його. Він розслабився, поцілував її довго, ніжно.
— Я боявся... — зізнався він. — Боявся, що ти скажеш «ні».
— Як я могла сказати «ні» тобі? — засміялася вона крізь сльози. — Ти вже давно — мій дім.
Третій день пролетів як мить. Вони не могли натішитися: говорили про все — про мрії, про Ярика, про майбутнє. Дивилися фільми, гуляли лісом, сміялися. Тетяна не відчувала ні нудьги, ні дискомфорту. Здавалося, вони давно живуть разом, а ця поїздка — просто довгоочікувана відпустка.
Весь час Петро дзвонив Ярику по відеозв'язку — розповідав казки, показував ліс, заспокоював, коли той плакав. Тетяна лише смсувала няні, щоб син її не бачив і не хвилювався.
Саме тоді вона остаточно зрозуміла: це той чоловік. На якого можна покластися. Який полюбив не тільки її — а й її сина. Який готовий бути поруч у всьому.
І коли вони поверталися з прогулянки додому, Тетяна тримала його руку й думала: «Нарешті... нарешті я вдома».