Подорож

Ось розширений, емоційний варіант із діалогами, збереженою послідовністю подій і без плутанини.
Ірина приїхала 24 березня, як і обіцяла, ближче до вечора. Повітря було ще прохолодним, у дворі пахло сирою землею і ранньою весною. Тетяна з Яриком саме повернулися з прогулянки — вона обережно завезла його в кімнату, допомогла зняти куртку, поправила ковдру на ліжку.
— От і ми вдома, синочку, — тихо сказала вона.
Коли зайшла Ірина, у хаті стало якось по-новому тихо. Наче всі чекали цієї миті.
— Добрий вечір, — трохи хвилюючись, сказала Ірина.
— Добрий… проходьте.
Ярослав лежав на боці, підкладений подушками. Він не міг сісти чи щось узяти в руки, але уважно дивився на незнайоме обличчя. Його погляд був довгий, глибокий, ніби він намагався зрозуміти, хто перед ним.
— Це Ірина, вона буде з тобою, — лагідно промовила Таня.
Ярослав кліпнув і тихо протягнув:
— Ма…
— Він так говорить, — усміхнулась Тетяна. — “Мама”, “папа”, “баба”… і ще щось по-своєму.
Ірина присіла ближче.
— Привіт, Ярославе.
Він дивився і раптом ледь помітно посміхнувся.
— Бачиш, — з полегшенням видихнула Таня, — ти йому сподобалась.
Вона довго розповідала: де лежать речі, які страви він їсть краще — більше любить перетерте м’ясо з овочами, не дуже — каші; як поїти; які ліки і коли давати; як перевертати, щоб не тиснуло спину.
— Він не сидить і сам не засинає, — тихо сказала вона. — Треба лягти поруч. Інакше буде хвилюватися.
— Я зрозуміла. Не хвилюйся.
Але як не хвилюватися, коли залишаєш дитину вперше?
Ввечері Таня погодувала Ярослава маленькими ложками, витерла губи, поправила подушку.
— Спатки, — прошепотіла.
Вона лягла поруч, поклала руку йому на груди. Зазвичай о десятій він уже спав. Але сьогодні ніби відчував — крутив головою, шукав її обличчя, тихо постогнував.
— Я тут… — шепотіла вона. — Мама тут…
Годинник показував 22:30. Потім 22:45. Потім 23:00.
Лише об одинадцятій його дихання стало рівним. Мирне сопіння розчинилося в тиші кімнати.
Тетяна пролежала ще пів години, не рухаючись. О 11:30 вона обережно встала, підклала валик під спину, накрила ковдрою.
У коридорі вже чекала сумка, складена напередодні. Вона перевірила паспорт, квиток, гроші.
— Я поїхала, — сказала Ірині тихо.
— Все буде добре. Їдь спокійно.
Марина з чоловіком відвезли її на автовокзал. Автобуса довго не було.
— Мені це не подобається, — нервово сказала Марина.
— Та приїде…
Вони ходили туди-сюди, дивились на годинник. Нарешті автобус під’їхав.
Обійми були довгі.
— Пиши мені!
— Буду. Обіцяю.
Тетяна зайняла місце біля вікна. Марина все ще стояла на пероні.
Таня написала: “Іди додому, холодно.”
— Чого він ще стоїть? — прийшло повідомлення.
— Мабуть, чекає поки і ти сядеш, — пожартувала Таня.
— Та да, скажеш таке, — відповіла Марина.
Через скло Таня бачила, як кума щиро посміхається.
— Іди, не мерзни. От побачиш — тільки підеш, і ми рушимо.
Марина ще трохи постояла.
“Добре, я піду. Пиши, цьомаю, люблю!”
— Обов’язково писатиму.
І автобус нарешті рушив.
У цей момент у Тетяни защеміло всередині.
До Умані доїхали швидко. Там пересадили в інший автобус — старий, з пошарпаними сидіннями, тісний.
— Як у дев’яності, — тихо пробурмотіла вона.
Вона вибрала задні місця, де було вільно, зайняла кілька, щоб можна було витягнути ноги. Спробувала лягти. Сон не йшов. Дорога здавалася безкінечною.
Зранку задзвонив телефон.
— Він не спав ніч… і нічого не хоче їсти, — схвильовано сказала Ірина.
У Тані похололи руки.Зараз до вас задзвонить Петро по відеозв'язку. Вона швидко набрала номер , скинула контакт Ірина і попросила його зв'язатись з ними.
Через годину прийшло смс: “Все добре. Поїв. Заснув.”
Вона глибоко видихнула.
У Тернополі знову пересадка — вже на двоповерховий автобус. Ще на під’їзді до міста їй зателефонувала працівниця перевізника.
— Є місце на другому поверсі, з доплатою. Там просторіше.
— Так, беру, — не роздумуючи відповіла Таня.
На вокзалі вона познайомилася з приємною жіночкою Вітою.
— Ви теж у Польщу?
— Так. Перший раз.
— Не хвилюйтесь, все буде добре.
Вони разом пішли пити каву. Гаряча чашка трохи зігріла.
На митниці Таня дуже нервувала. Перша подорож за кордон. Документи перевіряли швидко. Через 30 хвилин вони вже були у Польщі.
— От і все? — сама собі не вірила.
Але перед самим Краковом автобус потрапив у невелике ДТП. Ніхто не постраждав, але довелося чекати інший транспорт.
— Та що ж це таке… — прошепотіла вона.
І ось — нарешті- вони приїхали.Люди, світло, валізи.
Вона впізнала Петра одразу. Він стояв трохи осторонь, напружений, розгублений, вдивлявся в натовп.Вона швидко пішла до нього. Він теж зробив крок. На секунду вони зупинилися один перед одним.
— Привіт…
— Привіт…
Було видно, що він дуже нервує.
— Я хвилювався, — зізнався він.
— А я ні, — усміхнулась вона. — Наче ми вчора бачилися.
В житті він виявився ще красивішим, ніж на фото. Нижчий, ніж Тетяна уявляла, проте серйозніший, живий.
Він обережно обійняв її.