Коли двері зачиняються — іноді відчиняється вікно

Минуло чотири дні з тієї розмови з Оксанкою. Чотири дні, наповнені тихим, трепетним передчуттям. Тетяна вже купила нову білизну — просту, але красиву, з тонкого мережива, якого не носила вже років п’ять. Перебрала шафу: светр, який Петро одного разу назвав «найзатишнішим у світі», джинси, що добре сиділи, теплі шкарпетки (бо в Польщі, казаввін ще трохи прохолодно). Склала маленький список: зубна щітка, крем для рук (шкіра на долонях потріскалася від постійного миття), маленька фотографія Ярика в гаманці — на щасливий квиток. Гроші на квиток уже лежали на картці — Петро скинув позавчора ввечері з коротким повідомленням: «Купуй. Чекаю тебе, кохана».
Вона вже майже відчула запах його квартири — каву, свіжий хліб, його одеколон. Уже уявляла, як він відкриває двері, як обіймає її так міцно, що ребра тріщать.
А потім — телефон. На екрані — Оксана.
Тетяна відчула, як серце впало кудись униз. Вони ж не дзвонили одна одній частіше, ніж раз на два тижні. Смс — так, короткі: «Як малий?», «Тримайся», «Цілую». Але дзвінок удень, у робочий час…
Вона піднесла телефон до вуха, намагаючись дихати рівно.
— Алло, сестричко?
— Таню… вибач мене, будь ласка, — голос Оксани тремтів. — Моя відпустка… її переносять. На невідомо коли. Кажуть, позачерговий ремонт на енергоблоці, нікого не відпускають. Мені дуже-дуже шкода…
Тетяна стояла посеред кухні, тримаючись за спинку стільця. Підлога ніби хитнулася.
— …Добре, — тільки й змогла вона сказати. Голос вийшов чужий, плаский. — Я зрозуміла. Нічого страшного. Ти ж не винна.
— Таню, я…
— Все нормально, Оксанко. Дякую, що сказала. Бувай.
Вона поклала слухавку. Стояла, дивлячись у порожнечу. Горло стиснуло так, що дихати стало боляче. Сльози підступили гарячим клубком, але Тетяна стиснула зуби.
«Ні. Не буду плакати. Не зараз. Не через це».
Вона видихнула різко, ніби виштовхуючи біль назовні. І раптом згадала Марину — куму, яка  роки провела в інвалідному візку, а потім встала. Кістки досі боліли щодня — особливо в сиру погоду, — але вона посміхалася. Завжди посміхалася. Розповідала анекдоти, співала Ярикові пісеньки, жартувала над своїм болем. Тетяна не жаліла її — ні. Вона нею захоплювалася. Тихо, глибоко, всім серцем. Бо якщо Марина змогла піднятися з того пекла — значить, можна. Значить, є сили.
«Якщо вона змогла — то й я зможу. Не плакати. Думати. Шукати вихід».
Тетяна набрала Петра. Він відповів миттєво.
— Привіт, моя кохана. Як мій сонячний промінь?
— Петю… — голос зірвався. — Відпустка в сестри скасувалася. Переносять. Я… я не поїду.
Тиша. Довга.
— Я щось таке відчував сьогодні вранці, — тихо сказав він. — Ніби передчуття. Ти сильно засмутилася?
— Ой, краще не питай… — Тетяна спробувала всміхнутися крізь сльози, але вийшло криво. — Давай не будемо про це. Я щось придумаю. Обов’язково.
— Добре, — відповів він м’яко. — Не засмучуйся, кохана. Ми ж не поспішаємо. Побачимося, коли ти з малим уже приїдете до мене назавжди. Тоді й обійматимемося скільки захочемо.
— Так… — шепнула вона. — Назавжди.
Вони попрощалися — коротко, ніжно. Тетяна поклала телефон і сіла на підлогу, обхопивши коліна. «Чому завжди так? Чому щойно з’являється надія — її одразу забирають?»
Увечері задзвонила подруга — теж Тетяна. Вони давно не бачилися, але Таня знала: ця Тетяна — одна з небагатьох, на кого можна покластися повністю.
— Привіт, що робиш? — голос подруги бадьорий, як завжди.
— Та таке… — Тетяна зітхнула. — Сижу, думаю.
— Що сталося? Розказуй.
Тетяна розповіла все: про сестру, про перенесену відпустку, про скасовану поїздку. Про те, як уже купила білизну, як уявляла зустріч.
Подруга слухала мовчки. Потім сказала:
— Слухай… пам’ятаєш, я тобі відправляла Оксану — ту, що посиділа один день і відмовилася?
— Так. А що?
— Вона мені тоді ще казала: «Якщо що — я маю родичку, Ірину. Вона професійна сиділка, з лежачими працює давно. Дуже переживала, що тебе підвела, просила передати номер, якщо знадобиться».
Тетяна завмерла.
— І що за Ірина?
— Не знаю деталей, але Оксана її хвалила. Давай номер скину. Спробуй.
Через хвилину прийшло повідомлення з номером. Тетяна подякувала, попрощалася і, не даючи собі часу передумати, набрала.
— Доброго дня. Це Тетяна, в якої хлопчик лежачий. Вам, мабуть, про мене розповідали…
— Так, Оксана говорила, — голос жінки спокійний, низький, впевнений. — Як можу допомогти?
— То ви… згодні приїхати? Посидіти з ним?
— А яка оплата?
Тетяна ковтнула.
— Можу дати тисячу гривень на добу. Більше не потягну.
— Мене цілком влаштовує.
Серце Тетяни затріпотіло.
— То коли ви зможете?
— Коли вам потрібно?
— Орієнтовно 25–29 березня. Але я завтра куплю квитки і скажу точно.
— Добре. Домовилися. Надішліть, будь ласка, фото кімнати,  розклад ліків. Я все подивлюся.
— Дякую… дуже дякую.
Наступного дня після уроків Тетяна викликала таксі й поїхала на автовокзал. Руки тремтіли, коли вона стояла в черзі до каси.
— Два квитки на 25 березня до Ополє. І зворотні на 29-те.
Касирка кивнула, пробила. Тетяна заплатила карткою, взяла папірці й відчула, як у грудях розливається тепло.
Потім набрала Ірину.
— Ірино, добрий день. Купила квитки. Виїзд 25-го, повернення 29-го. Чотири ночі.
— Чудово. Я приїду 24-го ввечері, щоб ви встигли все показати. Розкажіть ще раз про хлопчика.
Тетяна розповіла: про ДЦП, про те, що він не сидить, не говорить, але все розуміє, посміхається. Про  ліки, які треба пити, коли болять ноги  про те, як повертати, щоб не було пролежнів. Ірина слухала уважно, перепитувала, записувала.
— Продукти я закуплю заздалегідь, — додала Тетяна. — А якщо що — кума Марина привезе. Вона в курсі.
— Не хвилюйтеся. Я впораюся. Головне — щоб ви спокійно поїхали.
Тетяна подякувала, попрощалася. Світ навколо раптом набув кольору: сірий асфальт автовокзалу, запах бензину, гомін людей — усе стало яскравішим.
Але Петру вона поки нічого не сказала. Хотіла зробити сюрприз .Хотіла, щоб він дізнався вже тоді, коли вона  буде  точно впевнена. Можливо, через пару днів, коли вона все підготує до приїзду нової няні.