Перший промінь весни

Середина березня. Сніг уже танув нерівними пластами, оголюючи брудний асфальт і перші проталини, в яких дзюрчала вода. У квартирі Тетяни було тепло від батареї, але в душі все ще стояв холод — той самий, що оселився після розмови з мамою і не відпускав. Ярик лежав на своєму ліжку. Тетяна саме міняла йому підгузник, коли телефон задзвонив на кухонному столі.
Вона глянула на екран — Оксана.
Серце стиснулося. Сестра дзвонила рідко — робота на АЕС не залишала часу, та і з меншим сином було клопоту, вона його народила після двійнят. Тетяна швидко витерла руки рушником і взяла слухавку.
— Привіт, Танько, — голос Оксани був теплий, трохи втомлений, але щирий. — Як ти там? Як мій племінник?
Тетяна всміхнулася крізь втому.
— Привіт, сестричко. Живемо помаленьку. Ярик сьогодні спокійний, навіть посміхнувся, коли я йому пісеньку заспівала. А ти як? Як хлопці,  не зводять тебе з розуму?
Оксана засміялася — тихо, але по-справжньому.
— Зводять, куди ж без того. Вчора Вітя заявив, що більше не їстиме гречку, бо вона «зелена". Віталія покинув навчання, пішов працювати. А я стою посеред кухні і думаю: «Господи, коли це все закінчиться?»
Вони посміялися разом — коротко, але легко.
— А в тебе новини які? — спитала Оксана.
Тетяна зітхнула.
— Та все по-старому. Робота, Ярик, Марина вночі в АТБ… Але знаєш… я вже майже звикла.
Пауза. Потім Оксана сказала щось несподіване:
— Слухай, Таню… мені нарешті дали відпустку. Кінець березня, рівно тиждень. Перший раз за два роки.
Тетяна завмерла. У грудях щось тьохнуло — маленьке, але дуже живе.
— Справді? Оксанко… це ж чудово!
— Так. Думаю, може, кудись з дітьми поїдемо, на море чи хоч у Карпати. Але спочатку треба з чоловіком узгодити…
Тетяна мовчала секунду. Потім, обережно, ніби боялася злякати цю крихку надію, спитала:
— Сестричко… а може… ти б не могла побути з Яриком? Хоч на кілька днів? Я б… я б поїхала до Петра. У Польщу. Побачити його наживо. Ми ж уже рік по відеозв’язку… Я так хочу просто обійняти його. Просто посидіти поруч. Без екрану.
Запала довга тиша. Тетяна чула, як Оксана дихає в трубку — нерівно, задумливо.
— Таню… — нарешті сказала сестра. — А якщо він не захоче зі мною їсти? Ти ж знаєш, який він вибагливий. А як я його вкладатиму спати? Він же тільки з тобою засинає спокійно…
Тетяна відчула, як горло стискається.
— Але ж ти вже сиділа з ним один день, пам’ятаєш? Коли мені треба було виставити оцінки в двох школах. Ти впоралася. Він тебе впізнав. Навіть посміхнувся, коли ти йому казочку читала. Ти ж умієш, Оксанко. Ти завжди вміла з дітьми.
Знову пауза. Довга. Тетяна вже подумала, що сестра відмовиться.
А потім Оксана тихо, але твердо сказала:
— Ну… добре. Якщо ти віриш, що я впораюся… то я приїду. На тиждень. Залишу своїх з чоловіком, а сама до тебе. Тільки ти мені все покажеш ще раз: як годувати, як міняти. Добре?
Тетяна відчула, як сльози підступають — гарячі, радісні.
— Добре… Оксанко… дякую тобі. Дякую, сестричко. Ти навіть не уявляєш…
— Уявляю, — тихо відповіла Оксана. — Я ж знаю, як тобі важко. І як ти давно не жила для себе. То їдь. Обійми свого Петра. А я побуду з племінником. Він же й мій теж.
Вони ще трохи поговорили — про дати, про те, що Оксана приїде автоьусом, про те, що Тетяна купить усі продукти заздалегідь. Потім попрощалися — тепло, як у дитинстві.
Тетяна поклала слухавку і довго стояла посеред кухні, притискаючи телефон до грудей. Потім кинулася до кімнати Ярика, нахилилася над ним і поцілувала в лобик.
— Ми поїдемо, зайчик. Мама поїде побачити тата Петра. А ти побудеш з тітонькою Оксанкою. Вона добра. Вона нас любить.
Ярик тихо гукнув — все зрозумів.
Тетяна одразу набрала Петра. Він відповів на другому гудку — завжди так робив, коли бачив її номер.
— Привіт, моя… щось сталося? — голос тривожний.
— Ні… ні, Петю… хороше сталося, — голос Тетяни тремтів від щастя. — Сестрі дали відпустку. Кінець березня. Вона погодилася посидіти з Яриком. Тиждень. Я зможу приїхати. До тебе.
Запала тиша — коротка, але дуже щаслива.
— Таню… — прошепотів Петро. — Ти серйозно?
— Серйозно. Я вже вся тремчу. Я не вірю…
— Я вірю. Зараз же куплю тобі квиток. Автобусом чи поїздом — як швидше. Я зустріну на автовокзалі. Ти тільки скажи дату.
Вони почали планувати — швидко, радісно, перебиваючи одне одного.
— Я візьму тільки найнеобхідніше, — казала Тетяна. — Сумку на плече, бо руки вільні мають бути.  Для Ярика залишу всі ліки, інструкції напишу…
— А я землю нам будиночок— сміявся Петро. — Куплю свіжі квіти. І мандарини — ти ж любиш. І подушку м’яку, щоб ти спала, як королева.
— Я просто хочу тебе обійняти, — тихо сказала Тетяна. — І не відпускати довго-довго.
— І я тебе. Дуже довго.
Вони говорили ще годину — про дрібниці, про те, як виглядатиме зустріч, про те, як вона боятиметься перших хвилин, а він її заспокоюватиме. Потім попрощалися — неохоче, але з обіцянкою: «До скорої зустрічі».
Тетяна поклала слухавку і сіла поруч із Яриком. Погладила його по руці — тоненькій, але теплій.
— За два тижні, синку. За два тижні мама поїде. А ти побудеш з тітонькою. І ми всі будемо щасливі. Обіцяю.
За вікном уже темніло, але в кімнаті ніби стало світліше. Перший справжній промінь весни — не на вулиці, а всередині.