Сестра

Тетяна все ще тримала долоню на холодному екрані, хоча Петро вже попрощався і написав лише коротке «Спи, кохана. Я з тобою». Вона не відривала погляду від темного вікна, де сніг уже не падав, а просто лежав товстим шаром, приглушуючи звуки світу. Сльози висохли на щоках, залишивши солоні доріжки, але в грудях досі гуділо — не від болю, а від чогось глибшого, старішого.
«Мама не приїде. Це вже ясно. Але ж була ще одна людина…»
Вона заплющила очі, і спогади прийшли самі — теплі, як молоко з печі, і водночас гострі, як голка.
Сестра. Оксана. На чотири роки старша. З самого дитинства Таня тягнулася до неї, як соняшник до сонця. Оксана заплітала їй коси перед школою, коли мама вже пішла на ферму. Оксана відводила її за руку через село, бо Таня боялася собак. Оксана сідала поруч, коли Таня робила уроки, і терпляче пояснювала завдання з математики, хоч сама вже втомилася після своїх занять. Якщо мама налупцювала Таню ременем за чергову четвірку, саме до Оксани Таня бігла в сарай або за хату, ховалася в її обіймах і плакала без звуку, тільки плечима здригалася. Оксана ніколи не казала «не реви», просто гладила по спині й шепотіла: «Терпи, мала. Виростеш — і все буде інакше».
Коли Оксана вступила до інституту в обласному центрі, Тетяна чекала її щовихідних, як свята. Стояла біля вікна, вдивлялася в дорогу, а коли бачила знайому фігуру з сумкою через плече — вибігала босоніж, кидалася на шию. Оксана сміялася, крутила її в повітрі: «Ну ти й виросла, Танько!»
Саме Оксана шила їй плаття на випускний — просте, але гарне, з синьої ситцевої тканини, яку купила на зароблені влітку гроші. Саме до Оксани Таня поїхала вступати в інститут — ночувала в її гуртожитку, спала на вузькому ліжку, обійнявшись, як у дитинстві. Оксана готувала їй бутерброди з ковбасою, яку діставала з-під подушки, і казала: «Ти здаси. Я в тебе вірю».
А потім життя розвело їх по різних містах. Оксана вийшла заміж, народила двійнят — хлопчиків. Тетяна, щойно закінчивши інститут, без вагань поїхала до неї на місяць, коли треба було допомогти. Готувала, прала, гуляла з дітьми, міняла підгузки, співала колискові. Оксана тоді обійняла її міцно й сказала: «Ти в мене найкраща молодша сестра на світі».
Навіть коли Тетяна вже жила своїм життям, вийшла заміж, народила Ярика — Оксана приїжджала, коли могла. Одного разу, коли Тетяна зняла нову квартиру й треба було робити терміновий ремонт, Оксана приїхала з сусіднього міста вночі, після зміни. Вони фарбували стіни до третьої ночі, сміялися, як у дитинстві, пили чай з однієї кружки, бо іншої не було. Оксана тоді сказала: «Ти знаєш, Танько, що в тебе завжди є я. Завжди».
Але тепер… тепер Тетяна не дзвонила їй. Не просила. Бо знала: Оксана працює на АЕС. Зміни по 12 годин, відповідальність величезна, відпустка — раз на рік, і то не скоро. Двійнята вже підлітки, свої проблеми. Як просити в неї часу? Як казати: «Приїдь, бо мені важко»? Ні. Тетяна вирішила не навантажувати. Вона завжди була тією, хто допомагає, а не просить.
Надія була на маму. Але мама сказала «я стара». І все.
Тетяна відкрила очі. На екрані телефону блимало повідомлення від Петра: «Спи, моя. Завтра новий день».
Вона всміхнулася крізь сльози — тихо, гірко.
«Так, новий день. І в ньому буду я. І Ярик. І ти, Петю. І, може, колись… Оксана просто подзвонить. Просто так. Як у дитинстві. І скаже: „Танько, я приїду“.
Але навіть якщо не подзвонить — нічого. Бо Тетяна вже давно навчилася бути для себе і для сина тим, ким колись була для неї сестра: сильною, теплою, тією, хто не кидає.
Вона вимкнула телефон, підвелася й тихо зайшла до кімнати Ярика. Лягла поруч, обережно пригорнула його до себе. Він зітхнув уві сні й поклав маленьку руку їй на щоку.
«Ми не одні, зайчик. У нас є ми. І цього вистачить».
За вікном сніг почав знову падати — повільно, тихо, ніби заспокоюючи весь світ. Тетяна заплющила очі й заснула — вперше за довгий час без важкості в грудях. Бо біль від матері ще був, але любов до сестри, навіть на відстані, гріла, як маленьке вугілля в печі.