Відверта ніч

Було вже за північ. Ярик спав міцно. Тетяна сиділа на кухні в темряві, тільки екран телефону світився синім світлом. Петро був онлайн — як завжди в цей час, коли в Польщі ще тільки вечір.
Вона набрала його по відеозв’язку. Обличчя Петра з’явилося майже одразу — втомлене, але з тією теплою усмішкою, від якої в неї завжди трохи розтискалося в грудях.
— Привіт, моя… — тихо сказав він. — Ти сьогодні пізно.
— Не спиться, — Тетяна зітхнула, провела рукою по волоссю. — Мама дзвонила вчора.
Петро кивнув, не перебиваючи. Просто чекав.
— Звичайна розмова. Про погоду, про ціни, про тиск. Жодного слова про те, чому не приїхала. Жодного «пробач». І я… я знову промовчала. Як завжди.
Вона запнулася. Горло стиснуло.
— Знаєш, Петю… я ж ніколи не розповідала тобі про дитинство по-справжньому. Не так, як є.
— Розкажи, — тихо сказав він. — Я слухаю.
Тетяна відвела погляд від камери, подивилася на темне вікно.
— Нас було троє. Я — найменша. Усі кажуть: найменших люблять найбільше. А в нас було навпаки. Мене били за все. За четвірку в щоденнику — ременем, ложкою, чим потрапить під руку. За те, що не так підмела, за те, що голосно засміялася. Я ніколи не плакала при них. Навчилася стискати зуби і мовчати. Бо якщо заплачеш — буде ще гірше.
Вона ковтнула.
— З самого малого віку ходила з мамою на ферму. Вона доярка. Спочатку я просто замітала прохід між коровами, щоб не слизько було. Потім вона вчила мене доїти. Пальці в мене маленькі були, корови смикалися, молоко розливалося… а вона кричала: «Та дої нормально, ледащо!» І все одно я доїла. До дванадцяти років уже могла здоїти цілу зміну.
Петро мовчав. Тільки дихав у трубку — рівно, спокійно.
— А потім… з дванадцяти років улітку ми з сестрою ходили по фермерах— буряки полоти, цибулю, помідори, щоб хоч якісь гроші заробити. Бо вдома грошей не було. А мама… мама почала пити. Спочатку потроху, потім уже щодня. Я пам’ятаю той запах — перегар, кислий, нудотний. Вона падала, її вивертало. І я, мала, стояла поруч. Підносила миску чи відро, тримала її за волосся, щоб не захлинулася. Клала холодний рушник на лоб. А потім витирала підлогу. І ніхто не питав, чи мені страшно. Чи боляче. Чи противно.
Голос Тетяни затремтів.
— Я вчилася, працювала. Додому майже не приїжджала. Раз на місяць — привозила продукти, гроші, допомагала по господарству. Потім переїхала в інше місто. Вийшла заміж. Народила Ярика… і тоді вона сказала те, що я ніколи не забуду.
Тетяна закрила очі.
— Коли в пологовому сказали, що в дитини травма при народженні, що він буде особливий… вона подивилася на мене і сказала: «Лиши його. Навіщо тобі це? Лиши і все». Просто так. Як ніби то був не її онук. Як ніби то був непотріб.
Сльоза скотилася по щоці. Тетяна не витерла її.
— І після цих слів — жодної допомоги. Ні разу не приїхала подивитися на нього, аж поки не евакуювалося до мене. Ні разу не спитала: «Як ти? Чи приїхати допомогти? " Просто мовчання. А вчора подзвонила… і знову про погоду. І я зрозуміла, Петю… що я для неї — ніхто. Була помічницею на фермі, була тією, хто тримав відро, коли її рвало. А тепер, коли я сама потребую допомоги — я ніхто.
Вона схлипнула.
— Вона  ж мама. І я досі чекаю, що вона колись скаже: «Таню, пробач. Я приїду». Але вона не скаже. І я вже не знаю, чи хочу це чути.
Петро довго мовчав. Потім тихо, дуже ніжно сказав:
— Ти не ніхто, Таню. Ти — найсильніша людина, яку я знаю. Ти витягла себе з того пекла. Ти виростила сина, якого всі списали. Ти борешся щодня. І якщо вона цього не бачить — це її сліпота. Не твоя провина.
Тетяна заплакала вже не стримано — тихо, але глибоко.
— Я так втомилася бути сильною… Петю. Так втомилася.
— Знаю. Але ти не одна. Я тут. І скоро я буду не тільки в телефоні. Обіцяю.
Він підніс долоню до камери, ніби хотів доторкнутися.
— Поклади руку на екран, — сказав він.
Тетяна зробила це. Їхні долоні розділяли тисячі кілометрів і шматок скла. Але в ту мить відстань зникла.
— Я тебе кохаю, — прошепотів Петро. — І Ярика люблю. І ми впораємось. Разом.
Тетяна кивнула, не відриваючи долоні від екрана.
— Разом…
Вона просиділа так ще довго — після того, як вони попрощалися. Просто тримала руку на холодному склі. І вперше за довгий час відчула, що той старий біль, який роками сидів у грудях, почав потроху відпускати. Не зник. Але став трохи меншим. Бо тепер вона більше не тримала його в собі одна.