Всередині тиші

Тетяна вимкнула світло в кухні й сіла за стіл, не вмикаючи навіть маленької лампи над плитою. Темрява обійняла її, як стара ковдра — тепла, але трохи задушлива. Телефон лежав перед нею екраном вниз, ніби боявся, що мама знову подзвонить. Чи навпаки — що не подзвонить ніколи.
«Чому я не крикнула? Чому не сказала все, що крутилося в голові місяцями? „Ти мене кинула, коли я благає про допомогу. Ти навіть не спитала, як він почувається. Ти просто сказала „я стара“ — і все. Як ніби це виправдання“. Чому я промовчала? Знову промовчала. Як завжди».
Вона провела пальцями по столу, намалювала невидиму лінію — від себе до уявного місця, де сиділа б мама, якби приїхала.
«Бо знаю, що нічого не зміниться. Вона подзвонила — і що? Про погоду, про ціни, про сусідку з пральною машиною. Жодного „я приїду“, жодного „пробач мені“. Просто… розмова. Як з випадковою знайомою. А я ж її донька.І все одно — „страшно їхати“. Страшно. А мені не страшно? Кожного ранку прокидатися і думати: а якщо сьогодні щось трапиться? А якщо я не встигну? А якщо я просто зламаюся?»
Тетяна заплющила очі. Перед ними спливло обличчя мами — те, яким воно було в молодості: гострі вилиці, сміх у кутиках губ, руки, що пахли тістом і милом. А потім — теперішнє: зморшки глибші, очі втомлені, голос тремтить, коли говорить про тиск.
«Може, вона справді боїться. Може, справді вже не та. Але чому тоді я маю бути тією, хто завжди розуміє? Чому я маю ковтати образу, посміхатися крізь зуби і казати „я розумію“? Бо вона мама? Бо „старших не судять“? Бо „вона тебе виростила“? Так, виростила. І я їй за це вдячна. Але ж я теж людина. Я теж стараюся. Я теж боюся. Тільки в мене немає права сказати „мені страшно, я не приїду“. Бо тоді хто?»
Вона відчула, як у грудях щось ворушиться — не сльози, а щось гостріше, схоже на злість, змішану з жалем.
«Може, я просто втомилася чекати. Чекати, що вона змінить думку. Чекати, що одного дня скаже: „Таню, я вже купила квиток“. Чекати, що вона хоч раз поставить нас вище за свій страх. Але вона не поставить. І я це знаю. Давно знаю. То навіщо я досі залишаю в серці цю маленьку щілину надії? Навіщо досі дивлюся на телефон, коли він мовчить, і думаю: „а може, сьогодні?“»
Тетяна повільно видихнула. Повітря вийшло гарячим, ніби з вогню всередині.
«Треба закрити цю щілину. Не грюкати дверима, не кричати. Просто… закрити. Тихо. Як зашторюють вікно, коли вже ніч. Бо інакше я буду чекати вічно. А чекати боляче. Особливо коли знаєш, що поїзд не приїде».
Вона підвелася, підійшла до вікна. Сніг уже не падав — просто лежав товстим шаром, приглушуючи всі звуки міста. Тетяна притулилася лобом до холодного скла.
«Ми впораємося. Я, Ярик, Петро. Марина. Кума. Ми впораємося без тебе, мамо. Не тому, що я тебе не люблю. А тому, що я вже навчилася любити себе і його достатньо сильно, щоб не чекати, поки хтось інший нас врятує».
Вона відійшла від вікна, вимкнула останнє світло в коридорі й тихо зайшла до кімнати Ярика. Лягла поруч, обережно обійняла його маленьке тіло. Він зітхнув уві сні, притулився ближче.
«Ось це — моє. Ось це справжнє. І цього достатньо».
Вона заплющила очі. Вперше за довгий час заснула без думок про завтрашній дзвінок. Без маленької надії в куточку серця. Просто — спокійно. Як людина, яка нарешті відпустила те, що давно вже відпустило її.