Мовчання

Тетяна вже майже звикла до ритму: бігти навпростець через пустир, ловити маршрутку, перевіряти телефон кожні п’ять хвилин — чи не написала Марина, чи не плаче Ярик. Але останнім часом до цієї постійної тривоги додалося ще щось — глухе, як стара рана, що ниє перед зміною погоди. Мама.
Вони не говорили після тієї передноворічної розмови. Тетяна не дзвонила — гордість тримала за горло. Мама теж мовчала. Але одного вечора, коли Тетяна сиділа на кухні з холодною чашкою чаю, телефон раптом задзвонив. На екрані — «Мама».
Вона довго дивилася на ім’я. Палець завис. Потім натиснула «прийняти».
— Алло… Таню? — голос мами був тихий, трохи хриплий, ніби після довгої паузи.
— Привіт, мам.
Запала тиша. Тільки дихання в трубці — нерівне, старече.
— Як ти там? Як Ярик? — запитала мама нарешті.
Тетяна відчула, як у грудях щось стиснулося. Хотілося крикнути: «А тобі яка різниця? Ти ж не приїхала, коли просила!» Але слова застрягли. Замість цього вона відповіла рівно, майже байдуже:
— Нормально. Ярик спить. Марина з ним вдень. Я на роботі цілий день.
— Добре… — мама зітхнула. — Я тут подумала… може, подзвонити. Давно не чули одне одного.
Тетяна стиснула чашку сильніше. У голові крутилися спогади: як вона приїжджала до мами, коли вона потребувала допомоги, як евакуювали її з села, як забрала її від сестри, бо там їй було погано, як допомогла повернутись їй назад, як прибирала їй огород після річної відсутності, незважаючи на те, що її чекав лежачий син. А потім — та холодна відмова: «Я стара, куди мені їхати?»
— Так, давно, — сказала Тетяна тихо. — А ти як? Тиск не скаче?
— Та як завжди… ліки п’ю, сусідка допомагає по господарству. Сама не впораюся вже.
Знову пауза.
— Таню… я ж не хотіла тебе образити тоді. Просто… страшно було. Дорога, холод, а якщо щось трапиться…
Тетяна заплющила очі. Хотілося сказати: «А мені не страшно було? Самій з хворим сином, без допомоги, без нікого?» Але вона тільки зітхнула.
— Я розумію, мам.
Голос мами став трохи жвавішим, ніби відчула, що донька не кричить.
— То як Ярик? Росте? Що лікарі кажуть?
Тетяна коротко розповіла: про нові ліки, про те, як він іноді посміхається, коли чує її голос, про те, що апетит кращий, коли спить удень з Мариною. Мама слухала, інколи вставляла «оце добре», «слава Богу». Але жодного разу не сказала: «Може, я все-таки приїду».
Розмова тривала хвилин п’ятнадцять — про погоду, про ціни в магазині, про те, що сусідка купила нову пральну машину. Звичайна, поверхова бесіда. Як ніби нічого й не сталося.
Коли поклали слухавку, Тетяна довго сиділа в темряві. Не плакала. Не кричала. Просто відчула порожнечу — велику, знайоме відчуття.
«Вона подзвонила. Це вже щось», — подумала вона.
Але в глибині душі знала: мама не приїде. Не зараз. Може, ніколи. І це боліло, але Тетяна вирішила не сваритися. Не кричати. Не дорікати. Бо сил на ще одну війну вже не було.
Вона підвелася, підійшла до кімнати Ярика. Він спав, злегка посапуючи, маленька рука стискала край ковдри. Тетяна нахилилася, поцілувала його в лоб.
— Ми впораємося, зайчик, — прошепотіла вона. — Самі. Як завжди.
За вікном падав дрібний сніг — тихий, байдужий. Тетяна вимкнула світло і лягла поруч із сином. Його тепло поруч трохи зігрівало. Трохи — але все ж.
Наступного ранку вона прокинулася з тим самим відчуттям: мама подзвонила, але нічого не змінилося. І Тетяна вирішила — нехай так і буде. Жити далі. Чекати Петра. Дбати про Ярика. А з мамою… нехай буде так, як є. Без криків. Без образ. Просто — мовчання, яке триває.