Сльози

Тетяна майже бігла навпростець через засніжений пустир між двома мікрорайонами. Шкільні уроки закінчувалися о 13:40, а маршрутка з того боку міста чекала ще годину. Але якщо скоротити шлях — через яр, повз стару трансформаторну будку і вздовж залізничної колії — то можна було встигнути на ту, що йде кожні десять хвилин. Три з половиною кілометри бігом і швидким кроком — і вона вигравала майже сорок хвилин. Серце калатало не тільки від бігу.
«Як він сьогодні? Чи поїв? Чи не плакав? Чи не налякав її своєю впертістю?»
Ці думки крутилися в голові весь день, між поясненням дробів сьомому класу і перевіркою зошитів. Оля — нова няня — після першого дня все ж таки впоралася. Навіть погодувала Ярика манною кашею з ложечки, хоч і неохоче, але він з’їв півтарілки. Тетяна тоді видихнула з полегшенням. Але щось у душі все одно ворушилося — неприємне, липке відчуття недовіри. Оля говорила правильно, посміхалася вчасно, руки в неї були чисті й теплі. І все одно — щось не те.
Кожен день після уроків Тетяна летіла додому, як на крилах тривоги. Навіть коли Оля надсилала фото: «Ось, спить собі, все добре», — Тетяна не могла заспокоїтися, доки не побачить сина власними очима.
А потім Оля сказала:
— Таню, я ж казала — тільки два тижні. Останні три дні я не зможу. У мене основна робота, сиділка в одній родині, там лежача бабуся. Вони без мене не впораються.
Тетяна тільки кивнула, хоча всередині все обірвалося.
Вона відпросилася в одній школі на понеділок, в іншій — на вівторок. А середа… середа зависла, як камінь над головою.
Ввечері зателефонувала Марині — кумі.
— Марин, я в безвиході. Три дні без няні. Може, хоч останній день посидиш? Я віддячу, як тільки зможу…
Марина зітхнула в трубку, але голос був теплий.
— Та куди ж я дінуся, Таню. Звісно, посиджу. Тільки ти не переживай так, чуєш? Ярик мене знає, звик.
Тетяна мало не заплакала від полегшення.
— Дякую… Ти не уявляєш, як я тобі вдячна.
Потім повернулася Марина — вже на постійній основі. Вдень з Яриком, вночі — в АТБ. Спала до обіду поруч із хлопчиком на великому ліжку. Ярик після сну завжди прокидався з голодним вередуванням і їв майже з апетитом. Тетяна нарешті почала дихати трохи вільніше.
Аж поки одного ранку не помітила, що зникла золота каблучка — та, що подарував їй колишній. Тоненька, з маленьким рубінчиком. Вона її не носила, каблучка лежала завжди в скриньці на тумбочці. А тепер скринька порожня.
Тетяна довго сиділа, дивлячись на порожнє місце. Потім тихо сказала сама собі:
— От воно що… Інтуїція не підвела.
Але доказів не було. Не пійманий — не злодій. Тільки гіркий присмак у роті й ще одна тріщина в і без того хиткій рівновазі.
Того ж вечора розмова з Петром пішла шкереберть.
— Ти сьогодні якась… колюча, — обережно сказав він. — Все нормально?
— Нормально, — відрізала Тетяна різкіше, ніж хотіла.
— Та ніби й не дуже. Може, розкажеш?
— А що розказувати? Все те саме. Втома, проблеми, Ярик, робота. Що ще?
— Таню… я ж просто питаю. Хочу підтримати.
Щось усередині луснуло.
— Не подобається — то й не говори зі мною! — вигукнула вона і кинула слухавку.
Телефон задзвенів майже одразу. Петро. Вона скинула. Другий раз — знову скинула. Третій — вимкнула звук і кинула телефон на диван.
Сльози прийшли раптово, як злива влітку. Тетяна сіла на підлогу, обхопила коліна руками і заплакала — тихо спочатку, а потім голосно, захлинаючись. Вперше за весь останній рік вона дозволила собі не триматися.
— Дурна… яка ж я дурна… — шепотіла вона крізь схлипування. — І на нього накричала… і каблучку… і все… все навалилося…
Вона плакала про себе, про Ярика, про маму, яка не приїхала, про колишнього, про Олю, про втрачену каблучку, про те, що сил уже майже не лишилося. Сльози котилися по щоках, капали на светр, а разом з ними йшла важкість, яка роками сиділа в грудях.
Коли ридання вщухли і залишилося тільки важке дихання, телефон задзвонив знову.
Петро.
Вона довго дивилася на екран, потім повільно взяла трубку.
— Таню… — голос його був тихий, без найменшого докору. — Я не сварюся. Просто хочу сказати, що дуже тебе кохаю. І що все буде добре. Чуєш? Все буде добре.
Тетяна ковтнула клубок у горлі.
— Я… я накричала… вибач…
— Та забудь. Буває. Ти ж у мене вогонь, я знаю.
Вона всміхнулася крізь сльози — вперше за весь вечір.
— Петю… я так втомилася.
— Знаю, кохана. Знаю. Але ти не сама. Я тут. І скоро ми будемо разом. Обіцяю.
Вона тільки кивнула, хоча він не бачив.
— Я теж тебе кохаю… дуже.
Вони помовчали — просто слухали одне одного дихання в трубці. І в цій тиші вперше за довгий час Тетяні стало трохи легше. Не все вирішилося. Не все налагодилося. Але хтось тримав її за руку — навіть через тисячі кілометрів.
А за вікном тихо падав сніг — уже не такий безнадійний, як раніше.