Самотність перед світлом

Грудневе небо над містом було важке, сіре, ніби хтось забув вимкнути стару лампу денного світла. Тетяна сиділа на кухні, тримаючи в руках холодну чашку з недопитим чаєм, і дивилася в одну точку — на годинник, де стрілки вперто повзли до восьмої вечора. Новий рік наближався, а в грудях — ні крихти тепла, ні іскри передсвяткового передчуття. Тільки втома, що осіла в кістках, і постійне відчуття, ніби повітря стало густішим і важче дихати.
Вона довго збиралася з духом, перш ніж набрати маму.
— Мам, привіт… — голос вийшов тихий, майже винуватий. — Слухай, я хотіла попросити… Може, ти приїхала б на тиждень-два? Я б з’їздила… ну, за кордон. Подивитися на одну людину. Ярик би з тобою залишився.
На тому кінці запала довга тиша. Потім — зітхання, важке, як камінь.
— Таню, ти що, з глузду з’їхала? Я вже стара, куди мені їхати? У мене ж тиск скаче, ноги набрякають… Та й холодно зараз, сніг, заметіль…
— Але ж я завжди тобі допомагала, мам. Завжди приїжджала, коли просила. Завжди…
— То й що? Я ж не кажу, що ти погана донька. Але я вже не можу так, як раніше. Вибач.
Слова впали, як крижана вода за комір. Тетяна відчула, як у горлі стискається клубок, а очі починають нестерпно пекти.
— Добре… — тільки й змогла вона видушити. — Я зрозуміла. Бувай.
Вона швидко натиснула «відбій», не дочекавшись відповіді. Сльози так і не пролилися — просто стало боляче дихати. Образа розливалася по грудях гарячим, липким болем. «Стара… не можу…» — крутилося в голові. А хто тоді може? Хто взагалі може?
Вона витерла обличчя рукавом светра і вирішила: більше нікого просити не буде. Хай буде, як буде.
Новий рік зустрічала двічі.
О дванадцятій — в Україні. Увімкнула телевізор, налила собі келих дешевої ігристої, яку купила в супермаркеті на акції. Ярик уже спав у своїй кімнаті, згорнувшись калачиком під ковдрою з динозаврами. Тетяна тихо сказала в порожнечу:
— З Новим роком, синку…
А о першій ночі — по відеозв’язку з Петром. Він сидів у маленькій польській квартирі, за вікном — сніг, на столі — келих з шампанським і тарілка з мандаринами.
— З Новим роком, кохана, — усміхнувся він, піднімаючи келих до камери. — Я так хочу, щоб ти вже була тут.
— І я хочу… — шепнула Тетяна, намагаючись посміхнутися. Але посмішка вийшла кривою. — Дуже хочу.
Вони говорили ще хвилин сорок, а потім зв’язок обірвався — батарея сіла. І знову тиша. І знову самотність, яка сідала поруч, як стара знайома.
Через два тижні зателефонував колишній.
— Таню, слухай, мені треба посвідчення Ярика про інвалідність. Скинь фото.
Тетяна здивовано глянула на екран.
— Навіщо тобі воно?
— Та що ти питаєш, як дурна? Мене ж заберуть на війну! Ти хочеш, щоб я там здох?!
— А чим тобі допоможе посвідчення, де написано, що опікуном є я?
— А де моє посвідчення?! — заревів він так, що динамік затріщав. — Я ж батько!
— Ми розлучені. Опікун — я. Твоє посвідчення забрав соцзахист ще два роки тому.
— Ти просто не хочеш допомогти, так?! Егоїстка!
Тетяна відчула, як у скронях починає стукати кров.
— Знаєш що? Іди ти… — вона кинула слухавку.
Через годину, вже трохи охоловши, знайшла в шухляді ксерокопію старого посвідчення і все ж скинула. А потім, зібравши всю волю в кулак, написала:
«Можеш дати дозвіл на виїзд за кордон для Ярика?»
Відповідь прийшла майже миттєво.
— Куди ти їдеш?
— В Польщу.
— До кого? Навіщо?
— Яка тобі різниця?
— Якщо не скажеш — нічого не підпишу. Хочеш — їдь сама, а малого не віддам.
Тетяна заплющила очі. Дуже хотілося кричати. Замість цього вона набрала повітря і тихо, майже спокійно, написала:
«Їду як біженка. Лікувати малого. Там кращі лікарі».
Довга пауза. Потім:
«Добре. Але як тільки з’являться гроші — одразу роблю дозвіл. Не дури мене, Таню».
Вона не відповіла. Просто вимкнула телефон і сіла на підлогу біля ліжка Ярика. Дитина дихала рівно, тихо посапуючи уві сні. Тетяна погладила його по теплій щічці й прошепотіла:
— Потерпи ще трошки, зайчик… Ми вирвемося.
А потім життя, як завжди, вирішило пожартувати.
Після зимових канікул Марина — їхня няня — прийшла і з порога випалила:
— Таню, я влаштувалася в АТБ. Але спочатку навчання і стажування… Мене не буде два тижні.
Тетяна відчула, як підлога йде з-під ніг.
— Два тижні?.. Марин, а як же Ярик? У мене ж робота…
— Вибач… Я дуже хочу цю роботу. Там офіційно, з графіком, з відпусткою…
Тетяна тільки кивнула. Сказати, що вона була ошелешена — нічого не сказати. Їй треба було знайти няню за два дні.
Першу знайшла подруга — Оксану, колишню виховательку з дитсадка. Жінка приємна, спокійна, з м’яким голосом. Але вже після першого дня сказала:
— Таню, вибач… Він мене не слухає. І їсти не хоче. Я не впораюся, мені шкода.
Тетяна тільки кивнула, відчуваючи, як всередині все стискається.
Другу знайшла кума — Олю, досвідчену сиділку. Дорого, але що поробиш.
— Я з ним впораюся, — впевнено сказала Оля. — Головне — гроші вперед.
Петро, дізнавшись про ситуацію, мовчки переклав потрібну суму. Написав тільки одне:
«Тримайся. Скоро все зміниться».
Тетяна подивилася на екран, потім на Ярика, який сидів на дивані й крутив у руках машинку, і тихо відповіла вголос, хоча він її не чув:
— Так… скоро.
А за вікном падав сніг — повільно, безнадійно, ніби й він знав, що свята вже закінчилися, а найважче тільки починається.