Затриманий подих

Повідомлення від неї прийшло тоді, коли він найменше цього чекав.
Не зранку — як завжди.
Не після роботи — як зазвичай.
І навіть не у їхню звичну вечірню годину, коли її голос уже майже фізично відчувався поруч.
Серед дня.
Екран коротко спалахнув:
«Я, мабуть, не приїду.»
Петро не відкрив одразу.
Дивно — він бачив текст, але ніби не впускав його всередину.
Поставив телефон на стіл. Встав. Пройшовся кімнатою. Повернувся.
Тільки тоді натиснув.
Декілька секунд дивився на рядок, наче там могло з’явитися продовження. Пояснення. Помилка.
Не з’явилося.
Він подзвонив.
Тетяна відповіла швидко — занадто швидко, як люди відповідають, коли вже морально готуються.
— Алло…
Її голос був рівний. Аж надто.
— Розкажи, — просто сказав він.
— Та нічого… — пауза — …просто не виходить.
Петро сів, сперся ліктями об коліна.
— Скажи нормально.
Тиша у слухавці стала важчою.
— Марина не зможе бути з Яриком.
Він кивнув сам до себе.
— І це ти дізналась… сьогодні.
— Так.
— І це ніяк не пов’язано з ним?
Вона не відповіла одразу.
— Я не хочу знову це обговорювати.
Оце «знову» і пояснило більше, ніж будь-яка відповідь.
Петро заплющив очі. Йому навіть не треба було деталей — він знав цю логіку.
Не пряма шкода.
Не відвертий скандал.
Просто… зрушити одну деталь — і вся конструкція падає сама.
— Ти засмутилась? — тихо спитав.
— Ні, — автоматично сказала вона. І вже тихіше: — Трохи.
Він усміхнувся кутиком губ.
— Ти зараз злишся, але не на нього.
— А на кого?
— На себе. Що знову повірила, що все буде спокійно.
Вона мовчала.
— Петре… — нарешті сказала вона. — Я вже звикла. Просто не поїду і все.
Оце «і все» прозвучало так, ніби вона складала в шафу річ, яка давно не належить їй.
Йому раптом стало нестерпно від цього спокою.
— Ні, — спокійно сказав він.
— Що «ні»?
— Немає «і все». Є «не зараз».
— Яка різниця…
— Велика, — тихо перебив він. — «І все» — це коли закінчилось. А тут просто перенеслось.
Вона довго мовчала.
— Я ж бачила, як ти чекав, — прошепотіла.
— Я чекав тебе, а не дату в календарі.
Знову тиша.
— Ти не розумієш… — почала вона.
— Розумію. Ти думаєш, що підвела мене.
— Хіба ні?
Він тихо видихнув.
— Таню… люди підводять, коли обіцяють і передумують. А ти хотіла — і не змогла. Це різні речі.
Десь на тому кінці вона ковтнула сльози — він це відчув навіть без звуку.
— Я вже майже уявила, як буду їхати, — сказала вона. — Навіть валізу подумки складала.
— Значить складеш ще раз, — відповів він.
— Ти так говориш, ніби все просто.
— Ні. Просто — це коли байдуже. А коли важливо, воно просто довше.
Він підвівся, підійшов до вікна. За склом чужа країна жила своїм життям — машини, світло, люди.
А там, за сотні кілометрів, вона знову відклала своє «потім».
— Ти ще хочеш приїхати? — спитав він.
Вона відповіла майже одразу:
— Так.
І от тепер він усміхнувся по-справжньому.
— Тоді нічого не змінилось.
— Як це?
— Ми все ще йдемо назустріч. Просто сьогодні зробили кроки не вперед, а вбік.
Вона тихо засміялась крізь втому.
— Ти дивний.
— Зате впертий.
Знову пауза. Тепла.
— Петре…
— Мм?
— Дякую, що не злишся.
Він подивився у темне скло, де відбивався сам.
— Я злюся, — чесно сказав. — Але не на тебе.
— А на кого?
Він трохи подумав.
— На двері, які весь час хтось намагається зачинити перед тобою.
— І що ти зробиш?
Він усміхнувся.
— Нічого. Просто стоятиму поруч, поки ти сама їх відкриєш.
Вона мовчала. І ця мовчанка вже не була важкою.
Вперше за розмову вони не намагались виправити день.
Вони просто дозволили йому бути.
Розмова закінчилась без прощань — ніби її не завершили, а залишили на потім.
Як книгу, в якій закладка стоїть не на останній сторінці, а десь посередині.