Чужі нитки

Дні тягнулися повільно, але рівно — як нитка, яку намотуєш на клубок, щоб не розсипалась.
Гроші, що перекинув Петро, я довго не наважувалась чіпати. Кілька разів відкривала додаток банку, дивилась на суму і закривала. Ніби якщо не витрачу — не буду нікому нічим винна.
Та реальність швидко повернула на землю.
Я розрахувалась із нянею. Марина вже кілька разів обережно натякала, що їй складно — комуналка, ліки для мами, кредити. Я віддала їй усе, що була винна, і ще трохи зверху.
— Таню, та не треба… — ніяково мовила вона, перераховуючи купюри.
— Треба, — спокійно відповіла я. — Ти ж сидиш з моєю дитиною, поки я на роботі.
Те, що лишилось, понесла в магазин — закрила борг. Продавчиня аж здивувалась.
— О, сьогодні свято?
— Майже, — усміхнулась я. — Мінус один головний біль.
Дрова вирішила купити з авансу. А поки — в’язала в’язаночки з гілок, що привезли. Сухі, тонкі, пахли садом і чомусь осінню, хоча вже стояла справжня холодна зима.
На людях я жартувала. Сміялась.
Навіть Петрові не розповідала всього.
Я добре пам’ятала його історію — про жінок після розлучення, яким потрібні були лише його гроші.
Я не хотіла стати для нього ще однією.
Тому кожне «все добре» з мого боку було маленькою неправдою.
Але потрібною.
Минув тиждень.
Телефон задзвонив.
Його номер.
Я вже знала, що почую.
— Позич гроші.
Навіть без привітання.
— Ні, — відповіла одразу.
— Тобі на мене байдуже, так? Як була стервом, так і лишилась.
І раптом щось у мені клацнуло.
— Так, байдуже. І що? Ми розлучені. Я тобі нічого не винна. Дай мені спокій.
Я поклала слухавку і довго дивилась у стіну.
Ні злості. Ні полегшення.
Просто порожнеча.
Але спокій мені лише наснився.
Через два дні — знову повідомлення.
Мені потрібні мої речі.
Я навіть не одразу зрозуміла.
— Ти ненормальний? Я тут до чого?
Відповідь прийшла миттєво:
Ну так, звичайно, тобі пофіг, що я мерзну? Халява ти!
Я не відповіла.
За хвилину:
Мені треба мої речі. Будь людиною.
— Що ти від мене хочеш? — написала я. — Тебе шукають бандюки, а я маю лізти у квартиру, де ти жив? Через стіни я ще не навчилась ходити!
Тобі привезуть ключі.
— То чому ж самі не зберуть?
Пауза.
Немає часу.
— Я нічого передавати не буду. Навчись нормально говорити. Це тобі від мене щось треба, а не навпаки!
Дура ти. Якою була, такою і лишилась.
На цьому все стихло.
Я видихнула.
Нарешті.
Але вже наступного дня він знову писав. Уже без образ — жалість, безвихідь, холод, сам.
І я… здалась.
Совість давила сильніше за злість.
Ключі привіз військовий. Я вже бачила його колись у дворі — мовчазний, з холодними очима людини, яка бачила забагато.
Я одразу пішла до куми.
— Він знову тобою маніпулює, — сказала Марина, вислухавши.
— Знаю… — зітхнула я. — Але він справді без нічого. Допоможеш?
Вона знизала плечима.
— Ну а куди я тебе діну? Тим більше… шкода його. Хоч і скотина.
Ми вирішили йти вдень — увечері за будинком крутилась чорна машина. Хто там був — ніхто не знав, але всі помічали.
Квартира зустріла нас запахом затхлості.
Я переступила поріг — і ніби в чуже життя зайшла.
Речі розкидані.
Деякі випрані і висіли… навіть на гардині.
Ліжко зім’яте.
На столі засохла їжа.
Підлога липка.
— Він тут взагалі жив чи тікав? — тихо прошепотіла Марина.
Я мовчки складала речі в пакети.
Руки тремтіли. Було дивне відчуття — ніби я краду. Ніби роблю щось заборонене.
— Ходімо швидше, — сказала я. — Мені тут не по собі.
Ми винесли пакети і майже побігли з під’їзду.
Наступного дня мене чекало нове.
— Таню, я звільняюсь, — сказала Марина- няня ввечері.
Я не одразу зрозуміла.
— Як? Ми ж домовлялись до кінця навчального року!
— Плани змінились.
— Де я зараз знайду няню?! — голос зірвався. — Ти мене підводиш…
— Вибач. Я не можу.
Вона пішла, а я ще довго стояла в коридорі.
Потім написала йому:
Сподіваюсь, задоволений? Аліменти не платиш, не допомагаєш, ще й Марину за собою тягнеш. Де мені тепер няню взяти?
Відповіді не було.
Та наступного ранку Марина сказала:
— Я залишаюсь. Він подзвонив. Попросив.
— От і добре, — відповіла я спокійно.
А всередині стало холодно.
А казала — вас нічого не зв’язує…
Добре, що я більше не розповідаю тобі нічого важливого.
Ще через тиждень Марина знову підійшла.
— Таню… Я не зможу бути з Яриком на Новий рік. Плани змінились.
У мене ніби повітря забрали, але  не подала виду . Лише, коли вона пішла - почимчикувала до кухні..Я стояла посеред кімнатиі, тримаючись за край столу, і повільно складала все в голові.
Його тодішня усмішка.Дивне звільнення Марини.
Раптове «я залишаюсь». І тепер — «плани змінились».
Занадто багато збігів, щоб бути збігами.
Поїздка до Петра… зникла.. Я ще вчора уявляла дорогу, вокзал, його обійми. А сьогодні вже зрозуміла: нікуди я не їду.
Моя маленька надія, яку я так обережно будувала всередині, розсипалась — без сварки,  просто одним реченням.
Я присіла на стілець і заплющила очі. Було боляче.
Не через поїздку. Через відчуття, що мене знову втягнули у чужу гру, навіть на відстані.
Але цього разу всередині не було паніки.
Лише тиха думка: добре… значить, поки не час.
Так, плани зруйнувались. Та не життя.
Якщо дорога не відкрилась зараз — відкриється пізніше. І вже точно — не за чужими правилами.