Ранкові дзвінки

Ранок почався з тиші.
Тієї крихкої, зимової, коли ще темно, але вже не ніч.
Тетяна потягнулась до телефону швидше за будильник — звичка останніх місяців. Спочатку новини. Потім банк. Потім усе інше.
І от саме банк.
Баланс був іншим.
Вона кліпнула. Оновила сторінку. Сума не зникла.
— Петро… — тихо видихнула вона.
Спочатку її ніби обдало жаром.
От же впертий… Я ж сказала — не треба.
Роздратування піднялось миттєво:
Чому він вирішує за мене? Чому думає, що я не впораюсь?
Але за кілька секунд у кутиках губ народилась усмішка. Тепла. Невольна.
Ти вже не одна.
Вона згадала його голос учора ввечері. Спокійний. Твердий.
І раптом стало так дивно — ніби хтось поставив невидиму опору під спину.
— От дурний… — прошепотіла вона вже без злості.
Та день вирішив не бути лише про теплі сюрпризи.
Поки вона смажила сирники для Ярика, телефон завібрував.
Номер незнайомий.
— Алло?
— Привіт. Це я.
Голос був хриплий, трохи чужий, але впізнаваний до болю.
Вона завмерла.
Минуло майже два тижні з того моменту, як він зник. Без пояснень. Без грошей. Без ноутбука.
— Чого тобі? — холодно запитала вона, навіть не привітавшись.
— Позич мені тисячу.
Ні «як ви?», ні «як син?». Одразу — тисячу.
Тетяна повільно видихнула.
— Ти знущаєшся? — голос її став гострим. — Тобі вистачає совісті телефонувати мені і просити гроші?
— Я поверну. Не зараз… пізніше.
— Ага. Так само, як ноутбук? — кинула вона.
— Та поверну я його тобі!
Вона навіть усміхнулась. Коротко. Гірко.
— У мене немає грошей.
— Тобі пофігу, що мені нема що їсти? — в його голосі з’явився той знайомий тон. Той, що завжди тиснув на жалість.
І ось тут у ній щось хитнулося.
Він — батько мого сина...
А якщо справді нічого їсти?
— Добре, — тихо сказала вона. — Скину.
І поклала слухавку.
Стояла посеред кухні, дивилась у вікно, де сірів ранок.
Скажете — дурна? Можливо.
Але вона робила це не через любов.
Любов давно вивітрилась разом із довірою.
Вона робила це через дитину.Через жалість.
І трохи — через звичку рятувати, тому зайшла в Приват24. Ввела суму, підтвердила переказ.
І раптом відчула порожнечу. Гроші зникли швидше, ніж зникли її сумніви.
День пішов звичним руслом: прогулянка з Яриком, дитячий сміх, холодне повітря, яке щипало щоки.
Але всередині щось свербіло.
Увечері зателефонував Петро.
— Доброго вечора, пані незалежність, — спробував пожартувати він.
— Доброго, пане благодійник, — відповіла вона сухіше, ніж хотіла.
Пауза.
— Ти бачила?
— Бачила.
— І?
— Петре, я ж просила не робити цього.
— А я ж казав, що ти не одна.
Вона сіла на край ліжка.
— Я не хочу, щоб ти думав, що мені треба лише гроші.
— Я не думаю так, — його голос став серйозним. — Я думаю, що ти втомилась. І що іноді можна дозволити комусь бути поруч.
Вона мовчала.
— Ти сьогодні щось сумна, — тихіше додав він.
Тетяна заплющила очі.
— Він дзвонив.
Петро не перепитав «хто». Він знав.
— І що?
— Просив гроші.
Тиша на тому кінці стала густою.
— Ти дала? — рівно запитав він.
— Так.
Кілька секунд — ні звуку.
— Таню… — видихнув Петро. Не з осудом. Швидше з болем.
— Не починай, — тихо сказала вона. — Це батько мого сина.
— Я не починаю. Я просто хочу, щоб хтось хоч раз подбав про тебе.
Її очі наповнились сльозами, яких вона не планувала.
— А якщо він справді…
— Таню. Якщо людина думає про дитину, вона спочатку питає про дитину. А не про тисячу.
Ці слова влучили точніше, ніж вона очікувала.
Вона мовчала довго.
— Ти злишся? — тихо спитала вона.
— На нього — так. На тебе — ні. Я просто боюся, що ти знову залишишся без нічого, бо рятуєш тих, хто тебе топить.
Вона усміхнулась крізь сльози.
— Ти завжди так драматизуєш?
— Тільки коли мені не байдуже.
Тиша цього разу була іншою. Теплою.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— За що?
— За те, що не кричиш. І не зникаєш.
— Я нікуди не зникну, — відповів він тихо.
Після розмови вона довго сиділа у темряві.
Два чоловіки в один день.
Один — забирає, в другий — дає.
І вперше за довгий час Тетяна подумала:
можливо, настав момент навчитися не лише рятувати, а й приймати.