Коли зникають не лише люди

Кінець жовтня і початок листопада промайнули майже непомітно — у дрібних клопотах, чергах, довідках і постійному відчутті, що часу завжди бракує. Тетяна оформлювала закордонні паспорти — собі й синові. Бігала між кабінетами, носила папери, ловила Ярослава поглядом, щоб не злякався, не розплакався, не втомився остаточно.
Петро, як і обіцяв, допоміг — перекинув кошти на документи. Без зайвих слів, без натяків, просто зробив. І це було для неї важливіше за самі гроші.
Все ніби складалося добре.
Тетяна почувалася щасливою — обережно, наче боялася злякати це відчуття. Їхні стосунки з Петром розвивалися повільно, але впевнено. Він був поруч — у повідомленнях, дзвінках, простих запитаннях: як ти? як малий? ти не втомилась?
Вона відчувала його підтримку, турботу, увагу — і це зігрівало.
Про фінансові проблеми Тетяна не говорила. Хоч Петро не раз питав — вона відмахувалась, переводила тему, жартувала. Просити вона не вміла. І чекати допомоги — теж. Звикла все тягнути сама, навіть тоді, коли вже не було сил.
Так і летіли дні за днями.
Та попри зовнішній спокій, почуття тривоги не відпускало. Воно жило десь під шкірою, стискало груди, прокидалося серед ночі без причини. Іноді їй здавалося, що колишній знову от-от увірветься в дім, здійме скандал, почне кричати, звинувачувати.
Цей страх був липкий, знайомий, виснажливий.
Вона чекала чогось неприємного. Якогось удару. Підвоху з його боку. Тому постійно перепитувала Марину- няню — раз у місяць, знову і знову:
— Він заплатив? Все добре?
І щоразу чула одну й ту саму відповідь:
— Не хвилюйся. Все добре.
Можливо, саме ці думки й притягнули те, що сталося далі.
У середині листопада колишній раптом попросив у Тетяни ноутбук. Пояснив, що в нього багато замовлень, а його власний ноутбук украли — порізали шини в машині, винесли речі.
Тетяна не хотіла давати нічого. Інтуїція кричала ні. Але він, як завжди, був майстром маніпуляцій.
— Я ж гроші заробляю для сина. Я ж оплачую няню. Якщо ти мені не даси ноутбук — як я буду працювати? Ти що, спеціально мені палки в колеса пхаєш?
Далі — знайоме. Шквал звинувачень.
Що їй завжди байдуже до його проблем.
Що вона ніколи в нього не вірила.
Що вона думає тільки про себе.
І знову — диво.
Пішов він.
Зраджував він.
Гуляв ночами він.
А винною почувалася вона.
Так було завжди. І цього разу — теж.
Тетяна здалася. Дала ноутбук, але поставила умову:
— На три дні. Не більше.
Три дні розтягнулися на три тижні.
Кожна спроба повернути техніку закінчувалася криком:
— Ти що, не розумієш, що мені треба працювати?! Мені потрібен ноутбук!
Іронія долі була жорстокою: ноутбук був не її. Його дала кума Марини — для Ярослава, щоб він міг дивитися фільми через інтернет. У них зламалася Т2-приставка, телевізор мовчав, а це був єдиний спосіб хоч трохи відволікти малого.
Наприкінці листопада Тетяна дізналася, що колишній зник. Його почав шукати Дмитро — бізнес-партнер. З’ясувалося, що його ніхто не бачив уже близько двох тижнів, телефони — поза мережею.
Саме зникнення її не надто схвилювало. Він і так особливо не допомагав.
Але розмова з Мариною- нянею  вдарила болючіше.
Того вечора, як завжди після роботи, вони пили каву в бесідці.
— Тобі не дзвонив твій чоловік? — обережно спитала Марина.
— Він уже давно не мій. І ні, не дзвонив. Кажуть, що зник з міста. А що? — насторожилась Тетяна.
— Ну… може, ще з’явиться?
— Навряд чи. Його шукають і поліція, і якісь бандюки, — спокійніше сказала Таня.
— А що він натворив?
— Діма казав, що він позичав гроші в багатьох, забирав завдатки, повні суми за меблі, нічого не віддавав фабрикам… Мабуть, утік.
Марина мовчала. Довго.
— Тут така справа… Він мені винен, — нарешті сказала вона.
— Багато?
— Вісім тисяч.
Тетяна відчула, як земля йде з-під ніг.
— Я ж тебе питала… Виходить, він заплатив тільки за півтора місяця?..
— Я думала, що він віддасть… Я ж не кажу, щоб ти одразу…
— Де я зараз маю взяти такі гроші? — тихо спитала Тетяна.
Розмова обірвалася. Марина пішла.
Погані передчуття справдилися.
Чужий ноутбук зник разом із колишнім.
Дров, які він купував, уже не було.
І ще — борг за няню.
Відчай накрив хвилею.
Єдиною людиною, якій вона могла все розповісти, була кума Марина. Тетяна не йшла по допомогу — їй просто треба було виговоритися. Вона одягла Ярослава і пішла в гості.
Слова виходили рвані, злі, гіркі. Після розмови стало трохи легше, вони трохи ще побули в куми, Тетяна допомогла із закруткою , в потім поспішили додому.
Через годину пролунав дзвінок від неї:
— Я знаю, що це не вихід… але в нас у причепі є гілки з вишні. Саня може завезти.
— Дякую. Буду в’язати в’язаночки, топити. Вугілля ще є. А далі — щось придумаю.
— Добраніч, мала.
— Добраніч.
Тетяна поклала слухавку, сіла на ліжко і довго дивилася в темряву.
— Не все так і погано… — прошепотіла вона сама собі. — Прорвемося.
З цими важкими думками про майбутнє вона й лягла спати.