Роздуми Тетяни

Та посмішка не виходила з голови.
Не зла, не відверто насмішкувата — радше занадто спокійна.
Так усміхаються люди, які вже щось вирішили. Не ті, що погодилися, а ті, що дозволили.
Я поклала слухавку і ще кілька секунд дивилась у темний екран телефона. Усередині щось неприємно стиснулося, але я одразу ж відмахнулась від цього відчуття.
Перестань. Ти все перебільшуєш. Він просто не хоче сварки.
Я намагалася повірити у власні слова, але вони не приживались.
Колишній ніколи не був таким поступливим.
Ніколи не казав «їдь» просто так.
Ніколи не здавався без другої спроби вдарити — словом, тиском або скандалом.
А тут — тиша.
Згода.
І ця дивна, липка посмішка в голосі.
Особливо насторожило одне.
Він не питав про мене.
Не питав, коли я їду.
Не питав, наскільки.
Він питав тільки про Марину.
«Вона погодилась?»
«Саме на Новий рік?»Наче це було головним.
Наче решта не мала значення.
Я згадала, як колись так само — буденно і майже лагідно — він говорив  перед черговим загулом. Без крику, без агресії. Просто ставив перед фактом, уже знаючи, що зробить і так само посміхався.
Я пройшлась кухнею, перевірила, чи спить Ярослав, поправила ковдру, хоча він у цьому не потребував. Просто треба було щось робити руками, аби не слухати власні думки.
— Все добре, — прошепотіла я сама до себе. — Я все продумала. Все під контролем.
Але вперше за довгий час я відчула не страх.
Я відчула настороженість.
Таку, що з’являється після пережитого — коли ти вже знаєш: справжні проблеми приходять не з криком,
а з тихим «добре» і посмішкою наприкінці розмови.
Я ще не знала, що саме він задумав.
Але була впевнена — це не кінець.
Це був лише початок.