Плани

Так минали дні за днями.
Петро з’явився в житті Тетяни не різко — швидше, як людина, що просто стала поруч і більше не зникала. Він був у дзвінках між її справами, у повідомленнях пізно ввечері, коли сил уже не лишалося ні на що. Вона звикла вирішувати все сама і не одразу помітила, що деякі речі більше не тиснуть так сильно.
Про багато чого Таня мовчала. Не тому, що не довіряла — просто так жила роками. Але Петро все одно відчував, коли їй важко. Не випитував. Просто питав:
— Як ти сьогодні?
І цього чомусь вистачало.
Одного вечора розмова текла звично, ні про що особливе. Він запитав:
— Кохана, ти вже вечеряла?
— Так, коханий, звичайно… — відповіла вона, навіть не задумавшись.
І тільки потім усвідомила, що сказала.
Вони обоє замовкли.
— Ти це… серйозно? — у його голосі була усмішка, але трохи невпевнена.
— Виходить, так, — тихо відповіла Таня. — Сама не помітила, як вирвалось.
— Мені подобається, — сказав він просто. — Дуже.
Вона посміхнулась, дивлячись у темряву кімнати.
— Знаєш, — додав Петро після паузи, — приїдь до мене. Хоч ненадовго. В гості.
Тетяна зітхнула.
— І як ти це уявляєш? — сказала без роздратування. — У мене дитина. І закордонного паспорта немає.
— Та це ж не проблема, — легко відповів він. — Все можна вирішити.
Можна, — подумала Таня. — Тільки не завжди легко.
Але вголос сказала інше:
— Добре. Коли буде час — зроблю.
Проте ця розмова не відпускала. Саме тоді наближались осінні канікули, з’являлось віконце. Чудова нагода зробити документи.  І Таня вперше дозволила собі подумати: а раптом…
Почала з найважливішого — Ярослава.
Розмова з Мариною вийшла несподівано простою.
— Якщо треба, я побуду з ним на Новий рік, — сказала та. — Я все одно буду сама.
— Ти впевнена? — Таня дивилась на неї уважно.
— Так. Він мені не чужий.
В грудях стало легше.
Хоч на мить.
Залишалося попередити колишнього.
Таня зібралася і подзвонила.
— На Новий рік мене не буде вдома, — сказала рівно. — Поїду до мами. Ярослав буде з Мариною.
— Ти що, з глузду з’їхала?! — одразу загорлав він. — Знову залишиш малого з чужою людиною?!
— Вона не чужа, — спокійно відповіла Таня. — І якщо тебе це так хвилює, можеш побути з ним сам.
— Ага! — вибухнув він. — Я сидітиму з малим, а ти гулятимеш?!
— Я тебе не питаю, — сказала вона тихо, але твердо. — Я попереджаю. Щоб потім ти не кричав, що нічого не знав.

Він на хвилину замовк
— Ти мені ніхто! —  продовжила Таня. — Тому не вказуй, як мені жити.
Настала пауза.
— Марина вже погодилась? — раптом спитав він, уже спокійніше.
— Так.
— На Новий рік? — уточнив він.
— Так. А що?
Він усміхнувся. Цю усмішку Таня відчула навіть через телефон.
— Ну що ж… — протягнув він. — Їдь.
Тоді вона ще не знала,
чому ця усмішка була такою дивною.
І чому в грудях раптом защеміло.
Але рішення було прийняте.
І життя, як завжди, мовчки готувало свій наступний хід.