Спогади

Нарешті вихідний, подумала я й ліниво потягнулася в ліжку.
Тіло було важке, наче в ньому досі жила вчорашня напруга, але сьогодні я дозволила собі цю маленьку розкіш — не вставати одразу.
Ярослав мирно дрімав під боком. Я кілька хвилин просто лежала і дивилась на нього, слухала його дихання, рахувала вдихи й видихи — як колись у лікарні, коли боялася, що він перестане дихати.
Поглянула на годинник — лише восьма.
Можна ще трохи поспати, — подумала я і знову пірнула під ковдру.
Та спокій тривав недовго.
Я прокинулась від легеньких дотиків. Ярослав, зосереджено насупивши лобика, тягнув до мого обличчя свої пальчики. Він старався, так серйозно, ніби від цього залежав увесь світ. І коли нарешті дотягнувся до мого носа — весело засміявся. Щиро. Дзвінко.
Я усміхнулась у відповідь, поцьомала його в носика.
— Ну що ти за щастя в мене… — прошепотіла я.
Пішла на кухню, ще напівсонна. Тиша була майже неприродна. Така, що лякає.
Телефон задзвонив зненацька. Колишня свекруха. Питала, як я почуваюся. Сусіди, звісно, вже встигли рознести все розповісти.
Я відповідала коротко. В мене не було сил ні пояснювати, ні розпрвідати.
Не минуло й двадцяти хвилин — знову дзвінок.
Колишній.
Він навіть не привітався.
— Що там у тебе знову сталося? — захихотів він у слухавку. — Ги-ги.
Мене накрило хвилею злості.
— Ти нормальний?! — вирвалось у мене. — Ти подзвонив, щоб пореготати?
— Та чого ти ображаєшся, — не зупинявся він. — Просто смішно.

Смішно…
Я відчула, як у грудях закипає щось важке, темне.
— Ну то посмійся, — сказала я рівно, — але без мене.
Я поклала слухавку. Руки тремтіли. Не від злості — від усвідомлення, що колись я жила з цією людиною. Що колись думала: він мій тил.
День тягнувся повільно, ліниво, наче сам не знав, куди йому йти. Після обіду зайшла Марина, няня. Була неподалік, вирішила забігти. Я зробила їй каву, і ми вийшли у бесідку.
І тут я почула дивний спів. Потім сміх. Потім уривки розмови.
Регіна.
Вона вийшла зі свого двору й сіла просто на холодний цемент біля сусідського забору. Марина одразу напружилась.
— Я, мабуть, піду… — сказала вона тихо.
— Добре, — відповіла я.
Я дивилась на Регіну — і мені було її шкода. Справді шкода. Навіть після того, що вона зробила зі мною.
Я згадала, як пів року тому вона прийшла до нас додому. Зайшла розгублена, з порожнім поглядом, говорила якісь дурниці. Але коли присіла біля Ярика, почала гладити його — ніби щось у ній клацнуло. Вона тоді прийшла до тями.
Її «дах» почав їхати з початком повномасштабного вторгнення.
І тут пам’ять потягла мене назад — туди, де все почалося.
Звичайний четвер. Робочий день. Я їхала на роботу в село рейсовим автобусом. Вийшла на трасі, чекала шкільний автобус. І раптом — дзвінок.
— Війна! — голос водія тремтів. — Що робити? Їхати чи ні? Директор трубку не бере.
— Яка війна?.. — спитала я, не розуміючи, що він каже.
— Ви не чуєте? Миколаїв бомблять!
Я завмерла. Прислухалась. І справді — десь далеко, глухо, але чітко — вибухи. Земля ніби здригалася під ногами.
Мене охопила паніка. Я подзвонила директору — сказали їхати додому.
А люди… люди спокійно їхали в місто. Хтось не вірив. Хтось не чув. Хтось не хотів чути.
А я не могла додзвонитись до мами.
Коли вона нарешті взяла слухавку, в її голосі був такий самий страх, як у мене.
— Мамо, переїжджай до мене, — благала я.
— Та ні, доню… Думаю, вони сюди не дійдуть.
— Якщо візьмуть Херсон — дійдуть!
— Побачимо…
Я приїхала додому, сказала всім. Ми сиділи, мовчали. Ніхто не міг повірити. Щоб хоч якось упорядкувати думки, я пішла прибирати полісадник у лютому. Смішно. Абсурдно. Але руки мали щось робити.
А потім почався жах.
Сирени. Постійно.
Страх, який жив у тілі.
Повернення з прогулянок під виття тривоги.
Сусіди бігли в підвали.
А ми — нікуди. З лежачою дитиною не сильно заховаєшся.
Через два дні чоловік сказав, що йде в ТРО.
— А я? А Ярик? А твоя мама без ноги? — кричала я.
— Я буду в місті. Все буде добре.
Через тиждень я зрозуміла — він збрехав. Він був уже на передовій. Саме тоді, коли почались наступи на Миколаїв, потім на Вознесенськ.
Світло зникало. Зв’язку не було. Село, де була мама, обстрілювали.
Я досі пам’ятаю її плач у слухавці. Паніку. Моє безсилля.
Ми шукали вихід. Організували евакуацію. Водій написав, що виїхав — і зник.
Мама з людьми стояла на зупинці. Телефони розряджені.
І тут — гради. Обстріл.
Я плакала, благала її в трубку не рухатись, присісти біля стіни магазину, чекати. Я молилась так, як ніколи в житті.
І нам вдалося! Задзвенів телефон: Нас вивезли,- почула я голос мами і видихнула з полегшенням.

Пам’ятаю, як кожного дня ми чекали відеозвернення Кіма. Не просто чекали — вичікували, як вироку.
Години тягнулися нестерпно довго. Телефон лежав поруч, екран засвічувався від кожного повідомлення, і серце щоразу завмирало.
Коли з’являлося його обличчя, я ловила кожне слово, кожну паузу. Якщо він говорив спокійно — значить, ми ще стоїмо. Значить, область  живе. Значить, сьогодні не кінець.
Він був нашим світлом у темряві, тим голосом, за який ми хапалися, щоб не зійти з розуму.
Я пам’ятаю волонтерів, які приходили і умовляли поїхати з ними.
Вони говорили правильні слова: «там безпечніше», «там допоможуть», «вам буде легше».

А я слухала і мовчала. Бо як пояснити, що я не можу просто взяти й виїхати, залишивши тут чоловіка, його маму, цей дім, цю землю, яка вже боліла під ногами?
Я не була героїнею. Я просто не змогла. Не змогла покинути чоловіка, його сестру та хвору свекруху.

Пам'ятаю, як їздили в мамине село, село, де пройшло моє дитинство, де колись ми ходили в найкращу для мене школу, бігали з подружками на дискотеку... На очах виступили сльози, яких неможливо було стримати, від села лишились лише руїни. Обгорілі уламки дерев замість парку, знесені снарядами будинки, в ті, які вціліли були дуже понівечені. Будинок, в якому я виросла вцілів, майже... Спогади нахлинули немов цунамі.
Війна показала, хто є хто. Хтось став людянішим. А хтось — зламався.
Я дивилась на Регіну і розуміла: вона просто не витримала.
Вона була тут одна. Діти — в Одесі. Чоловік — у рейсі.
Я відчула, як сльози підступають до очей.
— Господи… — прошепотіла я. — Скільки ж ще…
І в цю мить я чітко зрозуміла: я стою. Я ще стою.
А значить — ще живу.
Я дивилась на Регіну і раптом зрозуміла: я могла бути на її місці.
Один неправильний крок. Одна ніч без сну більше, ніж витримуєш. Один момент, коли страх перекриває розум — і все.
І в цю ж мить мене накрила інша думка, різка, майже болюча:
я не зламалась.
Я не знала, коли саме це сталося. Не було жодної урочистої миті, жодного “ось тепер я сильна”.
Я просто йшла далі. День за днем.
З лежачою дитиною на руках.
З війною за спиною.
З чоловіком, який зник з мого життя не одразу, а шматками.
Зі страхом, який не кричав — а жив десь глибоко, як хронічний біль.
Я вижила не тому, що була сміливою, а тому, що не мала права впасти.