Петро

Я дивився на екран і бачив, як вона повільно лягає, ніби кожен рух дається через силу. Тетяна намагалася триматися, але я вже навчився читати її мовчання. Вона не скаржиться. Ніколи. І від цього злить ще більше .
Я люблю її. Цю жінку з втомленими очима і прямою спиною, яка навіть коли падає — падає мовчки. Люблю не за слова, не за усмішку, а за те, як вона не ламається там, де інші давно б розсипались.
І найбільше мене вбиває те, що я не поруч.
Я за кордоном. Безпечно — якщо дивитися з боку. Але що таке безпека, коли жінку, яку ти любиш, б’ють сокирою, а ти можеш лише дивитися в екран?
Я злюся на себе. На війну. На кордон. На цю кляту реальність, у якій варто мені зробити крок назад — і мене заберуть у військо. А звідти я вже не зможу допомогти їй нічим. Ні дзвінком. Ні словом. Ні тим, щоб просто бути.
А їй і так вистачає війни — у дворі, в лікарнях, у кабінетах, де «легкі тілесні ушкодження» важать менше, ніж людський біль.
Я дивуюся їй. Щиро.
Звідки в цій хрупкій жінці такий стержень?
Вона пережила зраду. Потім — очікування з тюрми. Потім — ще одну зраду. Розлучення. Хворобу дитини. Самотність. І не зламалась.
Іноді мені здається, що якби світ тримався не на китах, а на таких жінках, як Тетяна — він би давно не хитався.
Я хочу захистити її від усього. Від сусідок з сокирами. Від байдужих лікарів. Від колишніх, які приходять із грошима замість любові. Від страху.
Але поки що можу тільки бути голосом у телефоні.
— Петре… — тихо каже вона. — Мені дуже зле.
— Лягай, кохана, поспи— відповідаю я. — Я з Яриком побуду.
Вона киває і кладе телефон так, щоб я бачив сина.
Ярослав лежить, дивиться на екран уважно, ніби вивчає мене. Його очі — розумні, глибокі. Він бачить більше, ніж може сказати.
— Привіт, Ярику, — кажу тихо. — Це я. Петро.
Він мовчить кілька секунд, потім усміхається.
— Ма-ма, — каже він і повертає голову в бік Тетяни.
— Мама спить, — пояснюю. — Вона втомилась. Ми з тобою її бережемо, добре?
Ярослав уважно слухає. Потім видає своє:
— Ба-ба… ку-у-у… ва.
Я мимоволі усміхаюсь.
— Ну, з цим словом ти, друже, обережніше, — тихо сміюсь. — Мама почує — буде сваритись.
Він сміється по-своєму, коротко, радісно, і знову щось бурмоче своєю мовою. Я не розумію слів, але розумію інтонацію. Йому спокійно. Значить, я все роблю правильно.
— Я тут, — кажу йому. — Я нікуди не подінусь. Добре?
Він дивиться просто в камеру, ніби прямо мені в очі.
— Па-па, — тихо каже.
І в мене стискає горло.
Я не його батько. Але в цей момент мені хочеться бути ним. Бути тим, хто захистить,  хто не піде, хто залишиться.
Я дивлюсь на Тетяну, яка спить, і думаю:
Я дочекаюсь. Я витримаю. Я буду поруч — настільки, наскільки зможу. А колись — і по-справжньому.
Бо така жінка варта того, щоб за неї боролись.
Навіть якщо поки що — лише через екран.