Не одна

Наступний ранок Тетяна зустріла з важкістю у всьому тілі — здавалося, вчорашній день так і не закінчився, просто перейшов у кістки й м’язи. Голова нила, руки ще трохи тремтіли від залишків адреналіну, а в думках раз по раз спливали уривки бійки з сусідкою. Ярослав спав поруч, тихо, рівно дихаючи.
Сьогодні на неї чекав важкий день.
Тетяна обережно встала, щоб не розбудити сина, і пішла збиратися. Зварила каву, сіла біля вікна і мимоволі поринула в роздуми.
Чому все так?
Одні проблеми змінюють інші, без пауз і перепочинку. Кажуть, що за чорною смугою завжди йде біла… То де ж моя? Мабуть, заблукала. Або звернула не на ту вулицю.
Тетяна гірко посміхнулася, але швидко зупинила ці думки — не час. Струснула втому, перевела погляд на хмари, що повільно пливли небом, і змусила себе заспокоїтися.
Щойно прийшла няня, Таня швидко зібралася і вирушила до місцевого відділення поліції. Пояснивши черговому, з якого питання прийшла, вона присіла на лаву і стала чекати слідчого.
Минуло тридцять хвилин. Терпець у Тетяни урвався.
— Вибачте, — звернулася вона знову, — скільки мені ще чекати?
— Не знаю, — знизав плечима черговий. — Олександр Миколайович сказав, що скоро спуститься.
— Вже пів години минуло.
— Ви кудись поспішаєте?
— Ні… — тихо відповіла Тетяна. — Просто мені погано.
— Добре, зараз ще раз йому наберу.
За кілька хвилин до неї підійшов чоловік у формі й поцікавився, кого вона чекає. Дізнавшись, що це та сама жінка, на яку напали із сокирою, він тихо вилаявся, перепросив за очікування, набрав слідчого і, не добираючи слів, висловив йому все, що думав.
Ще через п’ять хвилин з’явився засапаний слідчий. Він провів Тетяну до кабінету, знову прийняв свідчення і видав направлення на судово-медичну експертизу.
Там, у свою чергу, їй дали направлення до невролога. Лікар уважно оглянув її і констатував струс головного мозку, виписав ліки та направив на рентген черепа.
— Відколи це на вчителів почали кидатися з сокирами? — пожартував рентгенолог.
— От бачите, яка в нас небезпечна стала професія, — втомлено, але в тон відповіла Тетяна.
Іронія долі полягала в тому, що судово-медична експертиза у висновку зазначила: «легкі тілесні ушкодження», окремо дописавши, що висновок невролога не враховувався. Слідчий сказав, що будуть проводитися додаткові слідчі дії.
Тетяна лише кивнула і поспішила додому — почувалася вона все гірше.
По дорозі подзвонила сімейному лікарю, щоб узяти лікарняний, але відповідь приголомшила.
— Хто вам діагностував струс мозку?
— Невролог районної лікарні.
— Ми не можемо дати лікарняний. Вам потрібно пройти міського невролога. Він буде через десять днів.
Тетяна на мить втратила дар мови. Лікарняний їй був потрібен зараз, а не тоді, коли все мине.
— Ясно… — коротко сказала вона і поклала слухавку.
Вдома Таня намагалася більше лежати, але це було майже неможливо. Ярослав просився на вулицю, починав плакати, і вони мусили йти гуляти, попри втому і біль.
Наступного дня Тетяна все ж зібралася на роботу. У школі вже всі знали, що сталося. Завуч підійшла і запитала, як вона себе почуває.
— Поки добре, — посміхнулася Таня. — Дякую за турботу.
Та після чотирьох уроків їй різко стало зле: впав тиск, голову стискало, наче в лещатах. Її відпустили додому.
Почався справжній кошмар. Нудота, нестерпний біль у скронях, слабкість — Тетяні здавалося, що вона помирає. І саме в цей момент задзвонив телефон. Це був Петро. Немов відчув.
Побачивши її стан, він сказав спокійно, але твердо:
— Кохана, лягай. Я поговорю з Яриком, поки ти поспиш. Не хвилюйся.
Вона була щиро вдячна. Вперше в житті хтось так про неї дбав. Тетяна провалилася у сон.
Прокинулася через годину. Петро все ще був на відеозв’язку з Ярославом. Тетяна посміхнулася. Їй стало трохи легше, хоча біль ще тримав.
Вона змусила себе встати, щоб погодувати сина. Запах їжі знову підкотив нудоту, але Таня зібралася — Ярослав уважно дивився на неї, і вона не хотіла його лякати.
Після цього вона знову лягла, ще трохи поговорила з Петром і знову заснула. Так вони й дотягнули до вечора — вона, син і голос чоловіка по той бік екрана.

Коли розмова закінчилась, Тетяна ще довго дивилась у темряву. У голові поволі вщухав дзенькіт тривоги, що тримав її цілий день. Вона прислухалася до себе — до тіла, до серця, до думок. Боліло. Було важко. Але поруч спав син. А десь далеко, за кордоном, був чоловік, який не злякався ні її втоми, ні її страхів, ні її життя.
Вона думала про те, як дивно все склалося. Ще зовсім недавно вона була впевнена, що її історія — це лише боротьба і виживання. Без права на слабкість. Без надії на плече поряд. Вона звикла тримати все сама: біль, страх, відповідальність, рішення. Навіть зараз частина її ніби насторожено шепотіла: не звикай, не розслабляйся, не довіряй до кінця.
Але інша частина — тиха, майже непомітна — вперше за довгі роки дозволила собі просто бути. Не боротися. Не тікати. Не доводити.

Вона не знала, що буде далі. Не будувала планів. Не малювала ілюзій. Але знала одне: сьогодні вона не сама. І це відчуття було справжнім.
Тетяна була безмежно вдячна Петрові. Тепер вона точно знала: йому справді не байдуже. Вперше за довгий час вона відчула, що не одна.
Значить, не все так погано в моєму житті, — подумала вона, заплющуючи очі.
І ця думка стала тихою, але надійною опорою наприкінці важкого дня.