Тиждень хаосу та несподіванок

Так минав день за днем. Робота в школі, робота вдома, нескінченні прогулянки з коляскою і безсонні ночі, коли тиша в хаті була надто гучною. Тетяна жила ніби на автоматі: зранку — зібратись, вдень — триматись, увечері — не зламатися.
Колишній, як і обіцяв, привіз дрова сину. Якщо, звісно, це можна було так назвати. Полінця — тонкі, майже всі товщиною з руку, деякі й того менші. Тетяна мовчки дивилась на ту купку й подумки рахувала: тижні на три, не більше. Але навіть цьому була рада. Не тому, що їх вистачить, а тому, що хоч щось. Вона давно навчилась не чекати багато — тоді менше болить.
Про свої розмови з Петром вона нікому не говорила. Ні подругам, ні знайомим. Не тому, що соромилась — боялась. Боялась наврочити, боялась знову втратити те крихке тепло, яке тільки-но почало з’являтися. Та й минуле не відпускало.
Кожного разу, коли на подвір’ї лунав якийсь стукіт або повз будинок проїжджала машина, Тетяну накривала хвиля тривоги. Мороз пробігав по шкірі, серце стискалось — а раптом це він?
Страх був липкий, нав’язливий, він сидів десь під ребрами й не давав дихати вільно.
Надворі ставало все холодніше, і треба було щось вирішувати. Отримавши аванс, Тетяна, не вагаючись, замовила вугілля. Вона добре розуміла: найголовніше — це тепло. Все інше якось буде. На продукти можна записатись у магазині, на одязі — зекономити, а от холод у хаті не потерпить компромісів.
І саме в цей період, після першого тижня щоденних розмов телефоном, Петро раптом сказав те, до чого вона була зовсім не готова.
— Я тебе кохаю.
Тетяна мовчала кілька секунд. Для когось — дрібниця, для неї — ціла вічність.
— Ти… серйозно зараз? — нарешті тихо перепитала вона.
— Абсолютно.
— Петре, це ж… занадто швидко.
— Я знав, що ти так скажеш.
Він усміхався, вона це чула навіть крізь слухавку.
— То поясни мені, — зітхнула вона, — коли саме ти встиг у мене закохатися?
— Ще на твоїх ефірах.
— На ефірах? — фиркнула вона. — Ти ж мене навіть не знав.
— Але я тебе бачив.
— Бачив картинку, Петре.
— Я бачив тебе справжню.
Тетяна закотила очі, хоча він цього й не бачив.
— І що ж тебе тоді зупинило? Чому не написав одразу?
— Бо подумав, що така жінка, як ти, на мене навіть не гляне.
— Така як я? — вона усміхнулась, уже трохи з іронією. — Петре, я звичайна. Зовсім не з реклами.
— Ні, — упевнено відповів він. — Ти особлива. Просто ти до цього звикла й не помічаєш.
Вона мовчала, а він, ніби відчувши, додав:
— І так, я знаю, ти зараз думаєш: «Ого, який сміливий».
— Ні, — хмикнула Тетяна. — Я думаю: «Боже, ще один романтик з синдромом швидких зізнань».
— Бачиш, я вже навіть це пережив.
— А якщо я скажу, що не готова?
— Тоді я скажу, що зачекаю.
— А якщо довго?
— Я терплячий.
— А якщо я шкідлива, недовірлива і з купою страхів?
— То значить, ти жива. А не ідеальна лялька.
Він сказав це спокійно, без пафосу. І саме це її збило з пантелику.
— Кохана… — тихо додав він.
Вона завмерла. Кохана. Так її ще ніхто не називав.
Тетяні було приємно чути ці слова, але разом із теплом прийшов страх. Страх знову повірити. Знову відкритися. Вона не думала, що ще існують такі чоловіки, як Петро, і саме тому вагалася.
А раптом я все це собі вигадала?
Раптом він не такий, яким здається?
Раптом це просто гарні слова, які колись боляче вдарять?
Сумніви точили її зсередини. Тому Таня тримала дистанцію, не дозволяла собі зайвого, навіть думками. Бо найбільше вона боялась зізнатись самій собі в очевидному: вона вже давно відчуває значно більше, ніж симпатію.
Вона ще не була готова назвати це коханням.
Але серце — зрадник — уже знало.