Другий перший крок

Вівторок, середа, четвер, п’ятниця… дні летіли один за одним. Тиждень виявився жахливим: крім роботи, на Тетяну вдома чекав повний хаос.
У Ярослава весь тиждень боліли ніжки. Ночі були короткими, сон мимохідь уривчастий, а Тетяна відчувала себе на межі виснаження. Про будь-які романтичні стосунки говорити не йшлося — сили тримати голову й увагу були розподілені лише між роботою та турботами про сина.
Весь тиждень вона то відповідала Петру, то зникала на цілий день. Телефон лежав без відповіді, а думки часто губилися в турботах про Ярослава, перевірці домашніх завдань, підготовці до уроків і нескінченних дрібницях буденного хаосу.
І ось п’ятниця. Після роботи Тетяна побачила не змучене обличчя сина, а усмішку.

— Слава Богу! — полегшено видихнула вона.
День завершився, як завжди: прогулянка, вечеря і відпочинок. Обоє були виснаженими, тому лягли спати рано, вже о 9 вечора.

Ранок суботи не приніс Тетяні радості: не встигли вони нормально поснідати, як зателефонував колишній із черговими претензіями.
— В мене вчора прокололи всі чотири колеса на машині, розбили лобове скло і вкрали ноутбук, — повідомив він, навіть не спитавши про сина.
Тетяна важко видихнула і підняла брови. «Знову…» — подумала вона.
— І тобі доброго ранку, співчуваю, а я тут до чого? — здивовано запитала вона.
— Розумієш, в колесах зробили не по одній дірці, а по декілька?
— Ну і що?
— В мене тут ворогів немає… — продовжував він, намагаючись виглядати серйозним.

Тетяна трохи присіла, міцніше стискаючи ложку в руках. Її серце вже починало стискатися, а в голові вирували думки: «Невже він і справді думає, що весь світ крутиться лише навколо нього?»
— А від мене ти що хочеш? Чи ти думаєш, що то я покинула малого і побігла дірявити колеса? Ти серйозно?
— Більше немає кому!
Тетяна не витримала і тихо промовила сама до себе: «Боже, який ти дибіл! Не рівняй всіх по собі!»
— Краще спитай своїх кредиторів, чи не їх рук це справа!
— Я вже питав… Ну дивись, я написав заяву в поліцію, так що будуть розбиратися.
— Ти б краще обіцяних дров сину привіз, а не погрожував.

— Привезу, але якщо це ти зробила, то дуже сильно пошкодуєш, — і кинув трубку.
Тетяна ще хвилину дивилася на телефон, відчуваючи, як серце стискається від безсилля та роздратування. Невже він і справді не здатен мислити раціонально?
Щоб відволіктися і підняти собі настрій, вона почала готувати обід, швидко прибрала у будинку,  потім знову погодувала Ярослава і зайшла в Телеграм. Там світився смс від Петра, на яке вона ще з позавчора не мала сил відповісти.
Вона покрутила телефон у руках, подумала, а потім забралася на ліжко поруч із сином і вирішила подзвонити йому по відеозв’язку. Їй було цікаво побачити його наживо, адже на фотографіях він виглядав зовсім по- різному.

Петро одразу прийняв виклик, і Тетяна не змогла стримати усмішку. В реальному житті він був надзвичайно гарний: блакитні очі, темно-русяве волосся з сучасною стрижкою, посмішка, яка одразу дарувала тепло. Але найбільше Тетяну підкорили ямочки на щічках — маленькі, але такі чарівні.
Про що вони говорили конкретно, Тетяна вже не пам’ятала. Вона просто спостерігала за Петром, сканувала його реакції на себе та на сина, машинально відповідала на його запитання. Петро, який перебував на паркінгу, весь час не міг знайти собі місця: то сідав, то ліг на ліжко, знову сідав, потім перебрався на крісло біля керма, закурив. Тетяна помічала, як він червоніє, зашарівся — і це трохи її потішило.
На її здивування, він спокійно сприйняв те, що вона розмовляє з ним разом із сином. Жодного награного бажання сподобатись, жодних маніпуляцій — і Ярослав це відчув. 

— Як ти, малюк? — запитав Петро, дивлячись на Ярослава.
Спершу син мовчав, спостерігаючи. Потім, почувши його тихий сміх і дружній тон, почав вимовляти свої маленькі слова і посміхатись у відповідь, а Петро уважно реагував на кожен звук, сміявся і намагався повторювати. Тетяна дивилася на це і відчувала, як тепло розливається по грудях.

Вони говорили близько години. Тетяна відчула  легкість у серці, яку не відчувала давно. Було відчуття, що вона знає його дуже давно, хоча насправді лише почала знайомство.
«Можливо, з цього щось і вийде, але не буду забігати наперед», — подумала вона.
Ніч обіцяла бути довгою,  але на душі було легко і тепло. Після таких хвилин спілкування навіть щоденні турботи здавалися трохи легшими. Тетяна вирішила насолоджуватися цими моментами, не підганяючи події. І хоча тиждень був важким, вона зрозуміла: іноді маленькі радості і проста людська увага здатні наповнити серце світлом, навіть у найвиснажливіший день.