Ніч роздумів

Ніч накрила стоянку тихо, майже непомітно.
Фари вантажівок одна за одною гасли, хтось ще ходив між машинами, але загалом світ стишався, ніби давав йому можливість побути наодинці з думками.
Петро сидів у кабіні, спершися ліктями на кермо. Телефон лежав поруч, екран давно згас, а слова все ще світилися в голові.
«То будемо спілкуватись, може щось вийде в нас…»
Він сам не очікував, що напише це так прямо.
Наче хтось інший натиснув «відправити» замість нього.
І водночас — ні. Він хотів цього. Просто боявся зізнатися собі.
Він усміхнувся ледь помітно, згадав, як вона жартувала, як легко переходила від сміху до серйозності, як не грала роль «сильної», але й не дозволяла себе жаліти.
У ній було щось справжнє. Те, що не ховається за фільтрами і гучними словами.
Петро відкинувся на спинку сидіння і прикрив очі.
Перед внутрішнім поглядом знову виникла вона — не з ефіру, не з яскравою помадою і музикою на фоні, а та, що гуляє з дитиною, варить пюре, мовчки несе в собі втому і відповідальність.
— Сорок… — тихо мовив він у темряву і сам собі заперечив: — Та яка різниця.
Йому раптом стало дивно тепло від того, що вона написала першою.
Не тому, що це тішило самолюбство, а тому, що це означало: він їй не байдужий. Хоч трохи. Хоч на рівні обережної цікавості.
Та разом із теплом підкралася і стара тінь.
Сумнів.
А раптом знову?
Раптом слова — лише слова?
Раптом вона завтра охолоне, а він залишиться з цим несподіваним відчуттям потреби?
Він різко сів рівніше, ніби намагаючись відігнати ці думки.
Не хотів псувати те, що тільки-но народилося.
Петро знову взяв телефон, зайшов у чат. Перечитав їхню розмову — повільно, уважно, ніби шукав підтвердження, що йому не здалося.
Вона була там — у кожному рядку: трохи іронічна, трохи вразлива, жива.
— Побачимо… — прошепотів він і цього разу в голосі не було гіркоти.
Він не писав більше.
Не тому, що не хотів.
А тому, що вперше за довгий час хотів зробити все правильно — не поспіхом.
Засинаючи, Петро подумав, що ця жінка увійшла в його життя непомітно.
Без грюкоту дверей.
Без обіцянок.
І саме це лякало найбільше…
і гріло найдужче.