Крок без гарантій

Ранок почався без поспіху, але й без легкості. Тетяна прокинулася раніше, ніж зазвичай, ще до будильника. У домі було тихо — та тиша, яка не заспокоює, а тисне. Вона лежала кілька хвилин, дивлячись у стелю, і знову й знову поверталася думками до вчорашнього ефіру. До того моменту, коли Петро просто зник.
Він ніколи так не робив. Завжди сидів до кінця, інколи мовчки, інколи кидаючи короткі, влучні репліки. А тут — вийшов. Різко. Без пояснень.
Це чомусь боліло більше, ніж відверта байдужість.
Вона встала, тихо пройшла на кухню, щоб не розбудити малого. Поставила варитися картоплю, дістала курку, нарізала яблука. Руки рухалися автоматично, ніби жили окремим життям. У голові ж крутилися запитання, на які не було відповідей.
Може, йому не сподобалося?
Або навпаки — забагато?
Чи, можливо, просто втомився…
Син прокинувся, і думки довелося відкласти. Вона годувала його, посміхалася, витирала щічки, хвалила за кожну ложку. Потім — посуд, прибирання, швидке наведення ладу. День ішов, як завжди, але всередині щось було не на своєму місці.
На прогулянку Тетяна вийшла вже ближче до обіду. Повітря було свіже, прозоре, з ледь відчутним запахом осені. Вона котила каляску, слухала, як син щось лепече собі під ніс, і раз по раз ловила себе на тому, що міцніше стискає ручку каляску, ніби тримається за неї, щоб не впасти у власні думки.
Телефон лежав у кишені куртки. Вона знала це. І знала, що може написати. Але вагалася.
Чи варто першою?
А якщо він не хоче?
Зрештою, Тетяна зупинилася, глибоко вдихнула і дістала телефон.
— Чим займаєшся? — написала коротко, ніби між іншим.
Відповідь прийшла швидко, і серце на мить прискорилося.
— На паркінгу відпочиваю. А ти?
Вона ледь усміхнулася, глянувши на сина.
— З малим гуляю.
— Сьогодні ще маєш їхати?
Він відповідав спокійно, без поспіху.
— Ні. У понеділок.
Два дні. Вона мимоволі затрималася на цій думці.
— То цілих два дні відпочиваєш? І що будеш робити?
Пауза затягнулася. Тетяна вже встигла подумати, що, можливо, дарма написала. Але замість відповіді надійшло інше питання.
— Як учора свято відсвяткувала?
Вона зрозуміла: він уникає теми. І водночас — цікавиться.
— Нормально. Посиділи, потанцювали і додому спати.
Петро ніби вагався, перш ніж написати наступне.
— Сама чи хтось проводжав? 
Тетяна міцніше стиснула ручку каляски, ніби відганяючи хвилювання.
— Та хто ж? Немає кавалерів. Нормальні, мабуть, як мамонти повимерли. У тік-тоці хіба пожартувати можна — і все.
Він відповів майже одразу.
— Не вірю, що в тебе немає кавалерів.
Вона зупинилася біля лавки, вдивляючись у екран.
— Якби були — сказала б. А чого не віриш?
— Бо в такої красуні їх має бути багато.
Ці слова зігріли, але водночас викликали гірку усмішку.
— А толку з того, що гарна?
— Черга має бути. А ти — вибирати.
Вона зітхнула.
— У реальному житті я нікуди не ходжу. А в інтернеті — або збоченці, або одразу в блок.Ти сьогодні щось багато пишеш? Сьогодні свято?- Пожартувала Таня.
— Бо не за кермом.
— То я сьогодні зірвала джекпот? - відправила Тетяна і на обличчі з'явилася широка посмішка.
— Так, — коротко відповів він.
Далі розмова стала більш серйозною.
— Ти давно сама? — написав Петро, і в цих словах відчувалася обережність.
— Офіційно — з вересня. А по суті — з травня.
— То ще не довго. Рани не зажили.
Вона довго дивилася на екран, перш ніж відповісти.
— Зажили ще два роки тому… — і написала все, як є.
Петро читав уважно. Це відчувалося.
— А допомагає з малим?
— Мав оплачувати няню. Заплатив за пів місяця.
— Не всі чоловіки такі, — гірко вимовив Петро, навіть у тексті це читалося. — Я від своїх не відмовився.
— Скільки в тебе дітей?
— Два сини.- написав Петро.
— Ти молодець.
Далі — вік, жарти, легка іронія. А потім — те, що змусило її серце завмерти.
— То будемо спілкуватися. Може, щось і вийде.
Вона відчула, як тепло розливається всередині, змішуючись зі страхом.
— Ти цього хочеш?
— А ти?
Вона усміхнулася, дивлячись на сина.
— Я вредна. Не витримаєш.
— Завжди можна поговорити й змінити те, що не підходить.
— А якщо не одразу зміниться?Витримаєш?- проіронізувала Таня.
— Думаю, так. А там видно буде.
Коли вони повернулися додому, Тетяна ввічливо попрощалася, дала свій телеграм і відклала телефон.
Вона вирішила більше не писати першою.
Але сумнів уже оселився десь глибоко.
Чи він справжній?
Чи просто дуже добре навчився говорити правильні слова?