Вона танцювала, а він мовчав

Наближався День учителя. Тетяна ловила себе на думці, що чекає на нього не стільки як на професійне свято, скільки як на дозвіл нарешті видихнути й розслабитися. Початок навчального року завжди виснажував: календарні та виховні планування, підготовка до уроків, нескінченні дрібні справи, які з’їдали сили ще до обіду.
А вдома — своя боротьба. Минуле ніяк не хотіло відпускати.
Нещодавно прийшла відмова на аліменти — адвокат припустився помилки з пропискою. Та й на момент подачі колишній зник, ніхто не знав, де він. А тепер знову почав виринати — то подзвонить позичити грошей, то попросить бензопилу, то передасть для сина якийсь пакуночок від «тітки».
І що найгірше — він тепер був поруч. Оселився недалеко, постійно траплявся на очі, ніби навмисно. Про аліменти Тетяна йому не сказала — ні про подачу, ні про відмову. Натомість вирішила домовитись: він оплачує няню, а вона не подає повторно. Він погодився. Навіть пообіцяв завезти дрова на зиму.
Тетяна тоді щиро зраділа. Грошей не вистачало катастрофічно, а зима вже дихала в спину.
Колеги вирішили відсвяткувати День учителя у барі — замовили столик, музиканта. Сина залишивши з нянею, Тетяна швидко привела себе до ладу й поспішила вирватися з дому — вперше за довгий час не з відчуттям провини, а з бажанням пожити.
Вечір вдався. Трохи алкоголю зняло напругу, проблеми відступили на другий план, сміх знову став легким.
Ну і як же без ефіру?
Вийшовши на двір, Тетяна запустила трансляцію. Глядачам одразу стало цікаво, де вона. На фоні лунала музика, а вона й сама була сьогодні іншою — чорна мініспідниця щільно облягала фігуру, макіяж підкреслював очі, посмішка робила її по-справжньому яскравою.
Ефір швидко наповнився людьми. Привітання, компліменти, теплі слова.
І тут з’явився він. Петро.
Саме заради нього, якщо бути чесною, цей ефір і запустився. Тетяна хотіла, щоб він побачив її такою — живою, бажаною, впевненою. І, можливо, трішки поревнував. Хотіла показати, що місце поруч із нею не чекає вічно.
Не довго думаючи, вона підняла в гостьовий найактивнішого учасника чату — Олега.
— Привітики, Олеже! — весело мовила Таня.
— Привіт, Тетянко, ти сьогодні неймовірна. Очей не відірвати.
— Дякую.
— Вітаю зі святом.
— Тю, а де ж квіти? Якісь чоловіки нині не дуже кмітливі, — жартувала вона.
— Та які питання? Завтра будуть!
— Ага, бандеролькою надішлеш?
— Навіщо бандеролькою — сам приїду.
— Ой, всі ви такі вправні на язик… а як до діла — то все, — засміялася вона.
— Може, даси номер телефону? Познайомимось ближче?
Саме в цей момент вона помітила, що Петро вийшов з ефіру.
Настрій упав миттєво. Вона не подала виду, але усмішка стала стриманішою.
— Я не даю свій номер першому-ліпшому, вибачай, — сказала вже сухіше.
Невдовзі Тетяна завершила ефір і повернулася до колег. Танці, сміх — усе було, але думки раз по раз поверталися до одного імені.
Бар зачинявся о 23:00 через комендантську годину. Дорогою додому вона йшла пішки. Хтось намагався познайомитися, дві машини посигналили навздогін. І вперше за довгий час Тетяна відчула себе жінкою — бажаною, красивою. Не тією «потворою», якою її колись називав колишній.
Вдома вона відпустила няню, лягла поряд із сином і втупилася в темряву.
Чому Петро так швидко вийшов і , навіть, не привітався?
Йому було нецікаво?
Чи він просто зайнятий?
А може, вже спілкується з Юлею — тією, за яку його так активно сватали?
Чи хоча б помітив її сьогодні?
Думки крутилися по колу, але втома взяла своє.
Тетяна навіть не помітила, як заснула — з цими питаннями, без відповідей.