Тихі кроки до тепла

Субота була моїм улюбленим днем. Єдиний день, коли можна було дозволити собі виспатись — хоча б до дванадцятої. Ми лягли близько першої ночі, Ярик довго не міг заснути, крутився, щось бурмотів по-своєму.
Я швиденько підвелася, увімкнула йому ноутбук — він обожнює серіал «Сліпа» — і побігла приводити до ладу спочатку себе, а потім малого.
Сніданок — і в полісадник. Правда, Ярослав ніколи не давав мені перероблятися. Максимум — сорок хвилин. Я виривала бур’яни з-поміж квітів, пополола доріжку, весь час говорила до нього, коментувала кожен рух, ніби ми працювали разом.
— Привіт, Ярусику! — раптом почула я знайомий голос.
То була тітка Маша, наша сусідка. Дуже мила, тиха, душевна жінка. Вона жила сама. Формально — ніби й не самотня: син, внук, час від часу приїжджали. Але коли Максим був удома-це її син,-про це знали всі. З її подвір’я лунали крики, лайка, грубі слова. Інколи — і гірше.
А вона… вона завжди усміхалася. Навіть після роботи, втомлена, сама рубала дрова, тягла воду, робила все мовчки.
— Доброго дня, тітко Машо, — відповіла я.
— Ти що, марафет наводиш? — усміхнулась вона. — Та можеш і не зупинятись, гарно виходить.Та як Ярусик? — нахилилась до малого.
— Нормально, — відповіла я. — Сьогодні трохи краще.
— Ну й добре, — зітхнула вона. — Тримайся, котик… Ти сильна. Я це бачу.
— Дякую, — щиро сказала я. — А ви себе бережіть.
— Та куди я дінусь, — махнула рукою тітка Маша. — Ще всіх вас переживу.
Вона пішла, а я ще довго дивилася їй услід, думаючи, скільки сили може бути в такій крихкій жінці.
Після прибирання ми поїхали до Марини в магазин. Я знала, що в неї сьогодні багато поставок, тому поспішала допомогти. Чоловік і син були у відрядженні, а Марина погано ходила — хвороба з’їдала її суглоби, кістки ніби кам’яніли. Але вона ніколи не скаржилась. Я захоплювалась її волею до життя.
Ми ще не встигли підійти, як вона крикнула здалеку:
— В мене для тебе новина! Ти сядеш!
— Кажи вже, — засміялася я.
— Знаєш, хто зняв Фаїнину хату? Ту, що навпроти?
— Ні… — насторожилася я.
— Іди краще присядь.
— Марина, не тягни!
— Мій кум.
Я завмерла.
— Тільки не кажи…
— Так. Він.
Мене різко накрила злість. Таке сусідство було надто близьким.
— Я дуже рада, — криво усміхнулась я.
Ми попили кави, швидко розставили товар. Коли вийшли до малого, Марина почала сміятись:
— Ти знаєш, — каже, — я сьогодні зранку так поспішала, що вдягла різні кросівки. І тільки покупець каже: «Марина, у вас акція — одна нога чорна, друга біла?»
— Я йому: «Так, для балансу!»
Я розсміялась — щиро, від душі.
І тут з будинку вийшов він. Мій колишній. Постояв, подумав, і рушив до нас.
— Привіт.
— Привіт, — відповіла я байдуже.
— Можна малого візьму? Пограюся трохи.
— Ну, бери.
Ярослав засяяв. Він завжди його любив. Мабуть, тому що батьківської любові завжди було замало.
Минуло хвилин п’ятнадцять, почало сутеніти. Я набрала його номер:
— Я йду додому готувати вечерю. Потім привезеш малого, добре?
Пауза.
— Ні. Мені срочно треба їхати. Я зараз його віддам.
— Ти ж тільки взяв…
— Ти не чула? Мені треба їхати.
— Чула. Добре.
Через хвилину Ярослав був уже біля мене. Ми хотіли їхати, але прийшли подруги Марини. Поговорили, посміялися… Я не зчулася, як минуло сорок хвилин. А з його подвір’я так ніхто й не виїхав.
Козел, — подумки сказала я.
Ми поспішили додому. Настрій був зіпсований. Я не розуміла, як можна так чинити з власною дитиною.
Після вечері Ярослав швидко заснув. Погода устаканилась, біль у ногах трохи відступив. Я вирішила вийти в ефір.
Як завжди, додались Віка і Санька.
— Ти жива? — сміявся Санька.
— Поки що, — відповіла я.
— Тримайся, — сказала Віка. — Ти в нас кремінь.
— Та не кремінь, — усміхнулась я. — Просто вибору нема.
— А це і є сила, — серйозно додав Санька.
Ми пожартували, посміялися — і я раптом побачила в чаті Петра. Серце легенько стиснулося.
— Доброго вечора, — написав він.
— Доброго, — відповіла я. Чим займаєшся?
— На роботі.
На цьому діалог закінчився. Але він залишився до кінця ефіру. Я не знала його, не бачила, але відчувала тепло.
Так минуло два тижні.
А потім я вперше почула його голос у Світлани.
— Петре, ти сьогодні якийсь серйозний, — сказала я.
— Та боюсь щось не те сказати, — засміявся він.
— А в тебе чарівний голос, — зірвалося в мене.
— Ти мене в фарбу загнала, — відповів він. — Я аж почервонів.
— Значить, не дарма, — усміхнулась я.
Наступного дня я знову зайшла до Світлани. У гостьовому були Андрій, Петро і Юля.
— Всім привіт! — написала я.
— Привіт! — відповіли разом.
— Петро, глянь, яка Юля гарна, — сказала Світлана. — Тобі що, не подобається?
— Чому? Подобається, — спокійно відповів він.
— Тим більше, що вона за кордоном!
— А де саме? — спитав Петро.
— В Чехії, — відповіла Юля.
— О, то ти завтра туди їдеш, — зареготав Андрій.
— Заїжджай у гості, — кокетливо сказала Юля.
Я вийшла з ефіру.
Злилася на себе. На цю безглузду ревність.
Я ж його не знаю. Він мені нічого не винен.
Юля? Ну й добре. Значить, не моє.
Я сіла в тиші, глянула на сплячого Ярослава й подумала:
якщо щось справжнє — воно нікуди не втече.
А якщо ні… значить, попереду ще буде щось тепліше.
І мені стало спокійніше.