Підписка на новий день

Робота, дім, ефіри — так непомітно минув тиждень. До Світлани я так і не заходила. Не тягнуло. Чесно кажучи, мене почали дратувати чоловіки. Навіть не дратувати — викликати втому й відразу.
Як можна при першому знайомстві називати жінку «киця», «сонечко», «зайчик»?
Це ж навіть не комплімент — це ярлик. І одразу зрозуміло: таким не цікава жінка, їм потрібна розвага. Тимчасова.
Я втомилася від брехні. Від солодких слів, за якими нічого не стоїть. Від обіцянок, які зникають швидше, ніж повідомлення в месенджері. Я поступово перестала відповідати. Не хотілося ні переписок, ні дзвінків. Хоч саме вони й рятували від самотності… але ненадовго. Дуже швидко все це набридло.
Хотілося стабільності. Тепла. Не гучних слів, а тихої присутності.
Я часто згадувала ефіри рік тому — теплі, живі, з дружнім сміхом. Тоді було відчуття спільності. А зараз… після довгої перерви ніби нікого не вдавалося зібрати разом. Залишилися тільки Віка і Санька, хоча і на відстані.
Та й вони поступово віддалялися.
Віка пішла служити, закохалася — ми стали рідше говорити.
Із Санькою спілкувалися, але нерегулярно — він багато працював.
Я почувалася самотньою.
А ще — стан Ярослава. Чим далі, тим гірше. Після операції почалися нестерпні болі. Безсонні ночі виснажували. Я стала рідше виходити в ефіри — просто не вистачало сил.
Тому почала заходити в ефіри до знайомих, коли син ще не спав. Так було не так порожньо. З людьми, яких ніколи не побачиш наживо, спілкуватися легше. Я майже нічого не розповідала про себе. Просто була.
Це була п’ятниця.
Ми з Ярославом, як завжди, вийшли на вечірню прогулянку. Наш звичний маршрут, знайомі вулиці. Потім завернули до магазину, де працювала Марина — кума мого колишнього. За роки війни вона стала для нас дуже близькою. Ярослав її обожнював.
— Ой, мої хороші, — усміхнулася вона, побачивши нас. — Як ви? Як наш герой?
— По-різному, — зітхнула я. — Сьогодні важко… болі знову.
— Та я бачу… — Марина похитала головою. — У мене, до речі, теж ноги ниють, сил нема.
Ми взяли каву, сіли трохи перепочити.
— А що там ваш папа? — обережно спитала вона.
Я гірко всміхнулася.
— Ніяк. Уже три місяці. Ні дзвінка, ні повідомлення. Наче сина просто… стерли.
Марина мовчки кивнула, не ставлячи зайвих запитань. За це я її й цінувала.
Ми ще трохи поговорили, і я не помітила, як небо почало сіріти.
— Все, нам час, — підвелася я. — Дякую, що побалакали.
Ми швидко попрощалися й поспішили додому.
Вдома повечеряли й, як завжди, лягли гортати TikTok. В ефірі була Світлана. Я вагалася секунду — і все ж зайшла. Ярослав любив її слухати, по-своєму «говорити» з нею.
— Привіт, — написала я.
— О! Привіт! Підіймайся, мала! — одразу відгукнулася Світлана.
У гостьовому був Андрій.
— О, дивіться, хто до нас зайшов! — засміявся він. — Тетяна з Ярославом!
— Привіт, — сказала я. — У нас сьогодні спокійний вечір.
— Ярослав, як завжди, красень, — додала Світлана. — Він мене слухає уважніше, ніж ви всі разом.
Я посміхнулася.
— Він відчуває хороших людей, — сказала я тихо.
Після кількох жартів Світлана раптом звернулася до Андрія:
— Поділись з ним ефіром.
— Та я вже, — спокійно відповів він.
Я не одразу зрозуміла, про кого мова, аж поки Світлана не вигукнула:
— Привіт, Петро!
— Привіт, — з’явилося повідомлення в чаті.
— Підіймайся до нас! — і вона одразу кинула йому запит.
Він відхилив.
— Та ти диви! — не вгамовувалася Світлана. — Ти що, боїшся?
Я відчула легке хвилювання й сама не зрозуміла — чому.
— Не хоче він, — сказала я. — Ти ж казала, що він сором’язливий. От і не піднімається.
— Та він же мене знає! — засміялася вона. — Мене він не соромиться!
— То мене не знає, — тихо додала я. — Тому й не хоче.
У чаті з’явилися смайлики. Усміхнені. Ніби вибачення без слів.
Ми ще трохи побули й вийшли з ефіру.
Вже після я помітила: Петро на мене підписався.
Я усміхнулася, коли додала його у відповідь.
Без очікувань.
Без планів.
Просто… з якоюсь дивною, теплою думкою, що іноді мовчання може сказати більше, ніж сотня слів.
І на цій думці я вперше за довгий час заснула спокійно.