Неочікувана пропозиція

Я повернулася додому пізно — день видався важким, але не таким, щоб валитися з ніг. Така втома, знаєте, тиха: вона не кричить, а просто сідає всередині й не йде. Я відчинила двері й одразу піймала знайоме тепло дому — і його тишу.
У кімнаті Ярослава було світло. Він лежав на ліжку, а поруч, на стільці, сиділа Марина — читала йому книжку. Ярослав не може рухатися самостійно, але його очі… Вони живуть окремим життям. У них завжди є радість, якщо я поруч.
— Доброго вечора, Тетяно ! — Марина одразу підвелася. — Ярослав сьогодні просто золото. Ми читали казки, він так радів пригодам!
Я кивнула, дивлячись на сина.
— Що йому найбільше сподобалося? — запитала, хоча відповідь, здається, знала наперед.
— «Котик і Півник». Уже втретє просив.

Я посміхнулася, але всередині щось кольнуло. З Мариною в нас завжди було складно. Вона говорила правильно, усміхалася вчасно, але… Після того випадку із моїм колишнім я не могла повністю їй довіряти. Можливо, це моя звичка все контролювати. А можливо — жіночий інтуїція, яка ніколи не помиляється, але ,як няня, вона мене повністю влаштовувала.
Я підійшла до Ярослава, присіла поруч.
— Привіт, мій хороший. Як ти сьогодні?
— Ень… — тихо озвався він і подивився на мене своїми величезними очима.
Це означало «так». У нього мало слів, але кожне — справжнє.
— Я далі сама, — сказала я Марині рівним тоном. — Можеш йти.

Вона кинула на нас дивний, трохи затягнутий погляд і посміхнулася.
— Звісно. Якщо що — я на зв’язку.
Я мовчки зачинила за нею двері й тільки тоді дозволила собі видихнути. Коли в кімнаті залишаємося тільки ми з Ярославом, світ ніби стає простішим. Але простота не означає легкість.
— Ну що, — сказала я сама до себе, — час жити далі.
Я прибирала кімнату автоматично: складала іграшки, витирала пил, наводила лад. Потім — вечеря. Швидка, проста, без кулінарних подвигів. Ярослав спостерігав за мною мовчки, уважно, наче записував кожен рух у пам’ять.
— Хочеш, розповім тобі про свій день? — спитала я, помішуючи на плиті. — У дітей сьогодні був такий веселий урок… Стільки історій про літо, що я ледве встигала слухати.

Він кліпнув очима. Я знала — йому важливо просто чути мій голос.
Увечері ми вийшли на прогулянку. Повільно котилися візком вулицями, де машини проїжджали одна за одною. Я розповідала йому все підряд: про дерева, про птахів, про кольори авто. Він любив дивитися на дорогу — там завжди був рух, життя.
Коли ми повернулися, я вже ледве трималася на ногах. Та водночас знала: попереду мій час. Мій простір.
Я дочекалася, поки Ярослав засне, запалила свічку, поставила телефон на штатив і натиснула «пуск».
І от я знову — інша.
— Всім добрий вечір, — сказала я в камеру. — Сьогодні хочу поговорити про прості речі. Про будні. Про те, як важливо не загубити себе серед них.

Я говорила легко, щиро. Відповідала на запитання, ділилася думками про материнство, про втому, про маленькі радощі.
— Це мій відпочинок, — зізналася я. — Моя терапія. Тут я дихаю.
Коли ефір закінчився, я відчула себе живою. Наче хтось підзарядив мене зсередини.
І тут телефон завібрував.
Так пізно? — промайнула думка.
Світлана.
— Привіт. — Привіт. — Як ти? Що нового? — Та все, як завжди… — відповіла я тихо.
— Я хочу тебе з кимось познайомити. У мого Андрія є товариш. Далекобійник. Вільний. Кажуть, гарний чоловік! Правда, дуже сором’язливий.

Я аж зашарілася.
— Світлано, не треба. Я не люблю цього… сватання. І якщо він сором’язливий — що я з ним робитиму?
— Побачиш колись, як зайдеш до мене на ефір!
— Ні, дякую. Вже пізно. Я спати. Добраніч.
— Ну як хочеш. Добраніч, мала.
Я поклала телефон і лягла, дивлячись у темряву.
Цікаво, хто він такий?
І чому дорослий чоловік не може познайомитися сам?
Я не хотіла нових знайомств. Тим більше — стосунків. Кавалерів у TikTok мені вистачало з головою.
Але десь глибоко всередині…
Тінь зацікавленості все ж ворухнулася.

І я це відчула.