Ранок.

         З глибоким зітханням розчарування доктор  Крамер стягнув з ліжка простирадло і накрив нею тіло.

            – Одна з сестер знайшла його близько сьомої години ранку. Найімовірніше, пан Ерсте, на якого всі ми покладали стільки надій, помер у результаті банального нещасного випадку, – припустив він. – Верхня полиця шафи  впала і  проломила йому череп. Як не сумно, але це факт. Адже я попереджав вас, що його кістки надзвичайно тонкі і крихкі.

            – Так, так, – відмахнувся від нього Херст. – Це справді… прикро. Але у мене лише одне запитання: кого ж ми тепер повісимо?

            Декілька разів змірявши кроками кімнату, він із задумливим виглядом сів за стіл. Його пальці відразу почали вибивати знайомий дріб по краю стільниці  –  звук геть-чисто позбавлений музичності і перехідних півтонів, що робило його лише нестерпнішим. Погляд пана Херста, не менш порожній, ніж відлуння мелодії, яка звучала тільки в його голові, був спрямований на чорно-білий малюнок, що висів на протилежній стіні.

            –  «Лицар, Смерть і Диявол»[1], майстерна копія, –  промовив доктор, але пан Херст його не почув. Він продовжував вдивлятися у зображення, як у дзеркало, поки сам Крамер гадав, яку з зображених трьох фігур той співвідносить зі своїм внутрішнім я.

            Відсунувши стілець і сівши навпроти, доктор запитав:

            –  Ви дозволите запитання?

            –  Задавайте, –  зголосився Херст, все ще не виходячи з трансу і не відриваючи погляду від малюнка.

            – Вам ніколи не спадало на думку, що ми з вами збираємося стратити не злочинця, а приректи на смерть абсолютно безневинну людину?

            –  Невже ви припускаєте сумнів? – здивувався його словам Херст. –  Ви, співавтор цієї геніальної ідеї! Чи то не ви першим потривожили порох більш ніж столітньої давності, висловивши не позбавлену здорового глузду думку про те, що всяка відома людина може бути воскрешена? У свою чергу, я тільки підтримав її, розвинув і додав трохи блиску.

            –  Ви називаєте це воскресінням? – усміхнувся Крамер.

            – Чому ні? – знизав плечима Херст. – Бачте, я нічого не тямлю в теології, і світ духовний для мене не існує. Я – затятий матеріаліст, який не звик відступати від своїх принципів, тоді як ви, задаючи таке запитання, – а я впевнений, що в першу чергу ви адресуєте його собі, – торкаєтеся теми, для мене незрозумілої. Називайте ваших піддослідних, як  вам заманеться: живими копіями, клонами, воскреслими мерцями, суть від цього не змінюється. Хіба вам мало того, що колись висловлена вами ідея припала до душі інвесторам? Як на мене, ще кілька місяців тому ви не замислювалися про моральний бік справи. Чому ж почали сумніватися зараз?

            – Справа у тім, що на початку експерименту я припускав, що, копіюючи генетичний код, я заново створюю злого генія з усіма його прижиттєвими переконаннями, характером, звичками, амбіціями, навіть із властивою йому параноєю, а всі відмінності з оригіналом легко можуть бути скориговані за допомогою програмування та штучно створеного оточення. Але ось з чим я зіткнувся під кінець, пане Херст: на сьогодні я не упевнений, що оригінал і копія – та сама особа з духовної точки зору. Мені здається, між ними існує низка якісних відмінностей. Іншими словами, вони відрізняються настільки, що в мене складається дивне враження, що ми з вами замислили вбити абсолютно незнайому нам невинну людину.

            –  Ви справді в це вірите? – підняв брови Херст. – У те, що людська форма може бути наповнена самою лише гидотою? У свою чергу, я вважаю, що у будь-якого тирана, деспота чи кривавого вбивці може бути такий самий набір позитивних якостей, як і у будь-якої іншої пересічної людини. Хто вам сказав, що Гітлер не міг бути хорошим сім'янином, люблячим чоловіком і батьком, а Калігула – підгодовувати бездомних тварин? На мою думку, це все цілком може уживатися  в одній людині. Проблема в тому, що ви відвели дуже мало часу для того, щоб  характер вашого підопічного (і тут я маю на увазі найгірші його  якості) розкрився повною мірою.

            –  І все-таки, оригінал і його копія не ідентичні, –  не погодився Крамер. – Повірте, я розмовляв із Альфредом Ерсте. Якоюсь мірою мені відомі його погляди.

            –  І на цьому базується прогноз  усього його подальшого життя, якщо б воно тривало довше? Я вас безмежно поважаю як ученого, пане Крамере, але гадаю, що навіть вам не під силу таке передбачити. Ваші ідеї, які особисто я вважаю чудовими, дуже скоро розбурхають увесь світ, піднімуть хвилю праведного гніву. Вони мені подобаються! І сподобаються будь-кому за стінами цієї лабораторії. Люди божеволіють від самої ідеї судити злочинців. Страчувати тих, хто, на їхню думку, заслуговує на кару. І що ви пропонуєте? Отак узяти і закрити вдалий комерційний проект? Піти на поводу у якихось там забобонів?

            –  На жаль, я надто пізно почав розуміти, що, можливо, ми робимо велику помилку. І якщо цьому знайдуться докази, маю попередити, що я наполягатиму на закритті проєкту.

            Зчепивши пальці, пан Херст зітхнув.

            –  Я вас розумію, –  промовив він. – І повірте, мені не більше за вас хочеться ставати вбивцею. Але поки ви шукаєте докази, змушений нагадати, що наш контракт залишається чинним. Ви постачаєте мені зразки, а я роблю їх центром загальної уваги. Ми зайшли з вами надто далеко. Так далеко, що і ваша, і моя репутація опинилися під загрозою. Другий Нюрнберзький процес має розпочатися. Про це уже оголосили, і ні в моїй, ні у вашій владі його скасувати. Тому, якщо дозволите, я ще раз поставлю вам найболючіше запитання: кого ми вішатимемо? Іншими словами, чи маєте ви ще життєздатні зразки, крім пана Ерсте?