Ніч.

           Звук долинав із шафи. Спочатку йому здалося, що там завелася миша. «Це миша», – так він собі й сказав, але йому непереборно захотілося на неї подивитись.

            Було близько першої години ночі. Пан Ерсте відклав книгу, підвівся з ліжка, підійшов до дверцят шафи і взявся за ручку. Обережно потягнувши її на себе, він з подивом відзначив, що дверцята замкнені. Смикнувши сильніше, він у цьому переконався.

            Шурхіт стих, відляканий його наполегливістю, і відновився лише через деякий час.

            Молодик зацікавлено приклав  до дверцят вухо.

            Кроки!

            Тихе, ледве вловиме човгання ніг, наче за дверима причаївся сторічний старець. Він вичікував, прислухаючись до обережних рухів самого Ерсте, але варто було останньому завмерти на місці, як той одразу жвавішав і робив кілька кроків у протилежний бік. Він ніби боявся бути заскоченим на місці злочину і поспішав швидше вшитися.

            Альфред Ерсте міг заприсягнутися, що до цієї ночі не чув нічого такого. Відразу за дверцятами була довга поперечина, з якої на вішаках звисали кілька сорочок, а над нею нависала важка дубова полиця зі стосом випрасуваних і акуратно складених штанів. Гардероб відгороджувала від стіни товста дерев'яна перегородка. Якщо комусь спало б на думку ховатися в шафі,  то він зазнавав би купу незручностей, не кажучи вже про те, як мало там було місця для маневру.

            Зігнувшись, молодик заглянув у замкову щілину.

            Безпросвітна темрява…

            Однак кроки все віддалялися, ніби стіна, до якої була присунута стара шафа, раптом розчинилася, і на її місці виник прохід.

            – Гей! – покликав він. – Хто там?

            Жодної відповіді.

            – Що ви там робите?

            Коротка перебіжка.

            Ці нові кроки були зовсім не схожі на ті, які він чув раніше. Вони не були розмазані по паркету, а відбивали по ньому легкий дріб.

            – Гей! Я вас чую! – закричав він.

            У замковій щілині промайнув спалах світла.

            – І бачу теж!

            Він знову схопився за ручку шафи і смикнув її щосили. Дверцята не піддалися.

            –  Хто ви і що там робите? – закричав пан Ерсте у замкову щілину, опустившись перед нею на коліна. –  Якщо ви зараз же не відгукнетеся, я викличу охорону!

            Шурхіт змовк.

            –  Гей, я до вас звертаюсь! Як вас звуть? Якщо ви й надалі маєте намір мовчати…

            – Анна, –  прозвучала негайна відповідь. –  Мене звуть Анна.

            – Це ваше ім'я? – від несподіванки перепитав він.

            – Так. Анна Франк. Тільки прошу вас, нікого не кличте!

            Голос був надто юним, щоб належати зрілій жінці.

            –  Як ви взагалі опинилися в моїй шафі? –  спантеличено запитав він.

            – Будь ласка, говоріть тихіше, – попросила вона. – І коли вже на те пішло, то не в шафі, а за шафою.

            –  То що ви там робите? За шафою?

            –  Ховаюся, –  відповіла дівчинка.

            – Це якась гра? – спитав він.

            –  Якби ж то, –  зітхнула вона. – Швидше, ми змушені це робити.

            – Хто це – ми? Вас там багато?

            –  Я, тато, мама, Марго (це моя сестра) і ще четверо людей.

            –  І ви всі ховаєтеся тут, за шафою?

            – Ви нацист? –  не відповідаючи, запитала вона.

            – Напевне, що ні....

            – Слава Богу. Але ви й не надто здогадливі. За шафою є кілька потаємних кімнат. У них ми й ховаємося. Але ми все ще у великій небезпеці. Нас можуть знайти будь-якої миті. Ми зайвий раз боїмося навіть повернутись у ліжку, щоб нас не почули. Уявляєте?

            – Ви ховаєтесь від нацистів? – здогадався він.

            – Вони вбивають євреїв. Іноді мені здається, що вони намалювали мені жовту зірку прямо на лобі. Ненавиджу Гітлера! А ви? Ви єврей?

            – Не думаю…, – з сумнівом відповів він.

            –  Але ж ви нас не викажете? На мене вічно цикають мама й тато теж. Вони не зрадіють тому, що я попалася. Бо ж тоді через мене можуть загинути всі.

            – Я чув кроки…

            –  Це мефрау Ван Даан знімає  туфлі і човгає в капцях по кімнаті. Таке відчуття, що тільки я маю поводитися тихо і за можливості не привертати уваги, – роздратовано прошепотіла дівчинка.

            – Ви весь час сидите під замком?

            – Так. Але на відміну від вас з тією різницею, що ці дверцята відчиняються зсередини, а не ззовні. Я чула, як ви смикали за ручку. Маю попередити, що у вас  нічого не вийде, але я змогла б відкрити дверцята. Якщо, звісно, захочу. Не зараз, але колись…