День.

            – Отже, він відхилив вашу пропозицію, – з іронією зауважив доктор Крамер, сидячи у тому самому кріслі в більярдній. – Що ви збираєтеся робити далі?

            Херст скривився.

            – Думка пана Ерсте не має великого значення, бо ніяк не може вплинути на наші плани.

            – Але він не збирається вам підігрувати.  Навпаки.  Заперечуватиме все, що буде сказано на суді, а будь-які пред'явлені йому звинувачення назве безпідставними. У якомусь сенсі, маю визнати, він матиме рацію…

            – Ого, докторе! Ви відкрито стали на його бік! – широко посміхнувся Херст. – Не турбуйтесь. Заперечення провини тільки підбурить публіку, я  це передчуваю.

            – Але що буде, якщо він назветься Альфредом Ерсте?

            – А ви вважаєте, що справжній злочинець із легкістю видав би своє справжнє ім'я та походження? Зрозумійте мене правильно: що б не сказав ваш піддослідний, це піде нам на користь. Тому наше з вами завдання дозволити йому говорити те, що він думає, і робити все, що він вважає за потрібне. Нехай зрозуміє, що його зрадили, зазнає розчарування, розпачу, нарешті, гніву. Нехай волає, рве на собі волосся, сипле прокльонами – це все дуже доречно. Мені потрібна жива, пристрасна аудиторія – вибухи обурення, співчутливі погляди, кулаки, що стискаються від безсилої люті. Ми повинні повністю опанувати розумом цих людей. І поки вони вважають себе поборниками справедливості, панувати над їх волею, оскільки вона знаходиться саме в цих руках – моїх і ваших теж. Ми проведемо наших глядачів довгим лабіринтом переживань, вичавимо з них всі емоції, спустошимо їх вени, остаточно заплутаємо і під кінець дамо те, чого вони найбільше прагнуть – вершити  правосуддя. Це ми, ми підведемо їх до цього рішення. Вкладемо в їх руку караючий меч і покладемо на плечі суспільства відповідальність за життя одного окремого індивідуума. Ми змусимо їх зненавидіти його, пробудивши давній інстинкт бути нещадними до тих, хто загрожує нашій власній безпеці, а під кінець позбавимо тягаря, який обтяжував людство понад століття. Позбавимо мук невідомості, довівши справу до логічного кінця. Ми стратимо Адольфа Гітлера тут, у Нюрнберзі, під бурхливі оплески і тріумфальні крики натовпу. Повісимо його на центральній площі, як це колись зробили з Ернстом Кальтенбруннером та Альфредом Йодлем. І це буде справедливо, бо ким би не був Альфред Ерсте насправді, він залишається частиною найбільшого тирана та кривавого вбивці всіх часів та народів!

            – Ви – чудовий оратор, Херст, – похвалив його спіч доктор Крамер. – Віддаю вам належне. Впевнений, все буде саме так, як ви щойно описали. Але що рухає вами особисто? Тільки не кажіть мені про міфічні ідеали справедливості. Я в них не вірю так само, як і ви. Мені цікаво інше: що треба особисто вам? Багатство? Влада?

            – О, ця влада з її поглядом Медузи! Хто одного разу поглянув у її обличчя, той не може більше відвести очей: він залишається зачарованим і полоненим. Хто хоч раз зазнав хмільної насолоди влади і наказу, не в змозі від неї відмовитися [1]. Не мої слова, однак… Як ви вважаєте, шановний докторе, я – успішна людина?

            – Щонайменше, – підтвердив Крамер.

            – А це означає, що я досяг певних цілей, досягти яких вдавалося зовсім не кожному. Добивався результату там, де інші зазнавали поразки. Я вмію робити шоу. Можу миттєво опанувати увагою мільйонів глядачів, нікому не дозволяючи залишатися осторонь. Я досяг у цьому певної майстерності. Перевершив багатьох. Ні! Перевершив усіх! І хто був моїм учителем? Світ, з усією своєю багатогранністю! Я взяв від нього все! Я брав, брав і брав, розмірковуючи на різні теми і пропонуючи їх для обговорення громадськості, поки запаси нових ідей не вичерпалися остаточно. І коли світ виявився більше не в змозі запропонувати мені нічого нового, настав мій час.

            – Час для чого? – поцікавився Крамер.

            – Пропонувати. Створювати прецеденти! Кидати камінь у воду громадської думки та дивитися, яке збурення  він викликає на її дзеркальній гладі. Зізнаюся, для мене це найприємніше. Це і є своєрідні ліки від нудьги для людини, яка досягла на професійній ниві всього, що тільки можливо.

            – Вибачте? – не зрозумів доктор.

            – Закрутити віремію, а потім відсторонитися і спостерігати, – просто пояснив Херст.

            – Ви не жартуєте? – не повірив Крамер.

            – Аж ніяк. Я абсолютно серйозний. Запевняю вас, ні гроші, ні влада не приносять людині більшого задоволення, ніж просте споглядання бурі, що раптом розігралася у морі, коли самі ви перебуваєте в повній недосяжності для неї.

[1]Стефан Цвейг.