Ніч.

           Він спав. Лише кілька хвилин, але він спав. Усі минулі ночі він просто прикривав запалені очі долонею і лежав кілька годин поспіль, прикидаючись сплячим. Але не сьогодні. Його думки поступово загусли, після чого ланцюжок міркувань несподівано перервався. Він заснув! Немов хтось з головою занурив його в бочку з дьогтем.

            Небуття здалося пану Ерсте прекрасним, ніби після довгого перебування десь інде він нарешті повернувся до своїх витоків. «Адже колись усі ми вийшли з небуття, – думав він, засинаючи, – тоді як сон ( і він переконався в цьому на власному досвіді) – є незримою пуповиною, яка зв'язує людину з нескінченною темною утробою».

            Він спав, що було в його стані абсолютно неймовірно. Але як він міг це підтвердити? Які докази надати?

            Її?

            Оту жінку, яка раптом опинилася поряд?

            Вона сиділа на краю ліжка і ніжно гладила його скуйовджене волосся.

            – Хороший хлопчик, – повторювала вона.

            Сон роз'єднав кілька важливих для розуміння дійсності моментів і приховав від його свідомості її появу. Тож вона просто з’явилася поруч і поклала суху м'яку долоню на його чоло.

            Він насолоджувався її теплом. Її присутність дарувала йому супокій – такий, якого він, здається, не відчував ніколи раніше. Не розплющуючи очей, він намагався уявити її риси, але поглянути на гостю не поспішав. Чомусь йому були особливо приємні її ніжні, люблячі дотики, яких він понад усе боявся втратити. Натомість він жадібно вслухався в її голос – низький, захриплий, наче груди її обвили виноградні лози, не даючи зітхнути на повну силу.

            – Хороший хлопчик, – лагідно повторила вона. – Але не мій.

            У її голосі пролунало розчарування, яке й змусило його розплющити очі.

Перед ним сиділа темноволоса жінка. Навколо рота і між брів на її тонкій, майже прозорій шкірі залягли глибокі зморшки.

            – Ви впевнені, фрау Гітлер? – запитав інший жіночий голос. Він міг заприсягтися, що чув його раніше в телефонній слухавці під далекі вибухи бомб. Але тепер він звучав чисто, навіть дзвінко. На дивані, підібравши під себе ноги, сиділа білява валькірія. Вигляд у неї був стривожений. Вона постійно оглядалася на двері і кусала губи. – Прошу вас, – благала вона, звертаючись до старшої жінки, – скажіть мені, ви впевнені, що це не він?

            – Мати завжди впізнає своє дитя, – сумно промовила та. – Це не мій син, фройляйн Браун. Хто-хто, а ви могли б здогадатися. Цей юнак був таким наполегливим, запевняючи вас у цьому. Зовсім як мій Адді. Але ж ні, це не він.

            Фройляйн Єва опустила очі.

            – Але ж він такий схожий на нього..., – винувато пробурмотіла вона.

            Фрау Гітлер кивнула.

            – Вони гадають, що схопили Бога за бороду і міцно стискають її у своєму кулаку. Але вони помилилися, – її тихий утробний сміх перейшов у кашель, а потім у хрипи, якими супроводжувалися кожен вдих та видих. – Вони думають, що воскресили його, відібравши від цілого невеличку частину. Але все, що їм вдалося – це виліпити форму. Якби я не була його матір'ю, не помітила б жодної різниці. Але вони випустили з уваги  головне – всі ми істоти одухотворені. Душа – це все, що, зрештою, від нас залишається. Її неможливо виростити у медичній пробірці. Наділяти людину душею – єдино у Божій владі. Більше ніхто на це не здатний. Цей юнак, – і вона поглядом вказала на лежачого, –схожий на мого Адді лише зовні. Вони вдихнули життя в це тіло, але душа, яка оселилася в ньому, належить зовсім іншій людині. Він назвався Альфредом Ерсте, чи не так? – спитала фрау Гітлер, і фройляйн Браун кивнула їй у відповідь. – Він не збрехав вам, – і вона знову сумно всміхнулася: – Своїми легковажними діями вони викликали з небуття стількох примар – і все намарно.

            Витягнувши звідкись сіру хусточку, фройляйн Браун промокнула нею очі.

            – Але це означає, що постраждає ще одна безневинна людина, – схлипнула вона. – Вам не здається, що ми маємо втрутитися, щоб допомогти йому?

            – Яким чином? – гірко всміхнулася фрау Гітлер. – Всі ми давним-давно мертві. Навіть ця вертихвістка, – і вона кинула через плече несхвальний погляд.

            З глибини кімнати, звідти, де стояв письмовий стіл, долинуло зневажливе хмикання.

            Гелі Раубаль сиділа на столі, зухвало закинувши ногу на ногу.

            – А як на мене, то це навіть кумедно, – не погодилася вона. – Виходить, тепер у мене не один, а цілих два дядечки, – і знову йому підморгнула.

            – Ми повинні хоча б попередити його, – рішуче висловилася заплакана Єва.

            – І багатьом бідам ви змогли запобігти таким чином? – похитала головою фрау Гітлер. – Ми нічого не змогли вдіяти тоді, не зможемо і  зараз. Змиріться. Ви ніколи не переймалися  тим, що відбувалося. У світі немає і ніколи не було справедливості, – уклала старша жінка.

            – Мені шкода… Мені так шкода! – заплакала Єва.

            – Злодійка! – прошипіла в її бік Гелі. – Ти вкрала мого дядечка Адді! Думаєш, це чесно? Ти наслідувала мене, щоб подобатися йому! Хіба що не встигла вкрасти мого обличчя – я вчасно згодувала його мокрицям, – інакше ти скористалася б і ним!

            – Це неправда! – виправдалася фройляйн.

            – Він кохав тільки мене!

            – Він бачив у вас тільки дочку!

            – А от і ні!

            – Годі! – підняла голос фрау Гітлер і знову ласкаво погладила молодого чоловіка по голові. – Не бійтеся, пане Ерсте, – промовила вона. – Ми всі – лише тіні, не більше. Але послухайте, що я вам скажу… Ви слухаєте? – Він уражено кивнув. – Вас попросять назватись іншим ім'ям, якщо вже не попросили. Так от: не робіть цього в жодному разі! Навіть нам, тим, хто переступив поріг життя, виявилося зовсім непросто розгадати вашу істинну суть. Що ж до інших, то вони ніколи не прозріють. Прошу вас, пане Ерсте, не беріть на душу чужих гріхів, особливо тоді, коли вас до цього змушуватимуть. Будьте мужнім. Може, хоч тоді Всевишній змилується над вами… Ви так втомилися. Спіть, мій милий, любий  хлопчику.