День.

          Літо догоряло. Невеликий зелений парк, що оточував жовту двоповерхову будівлю реабілітаційного центру, поряд із нею виглядав чужорідно. Ні жовті  колони, що стояли при вході, ні численні вікна-арки аж ніяк не додавали їх сусідству гармонійності. Пану Ерсте чомусь завжди здавалося, що ці вікна мають виходити на дорогу, вщент заповнену автомобілями. Але навіть із прочиненого вікна до його слуху не долинало звичного вуличного шуму.

            Ніякого пожвавлення. Жодних інших пацієнтів чи їх відвідувачів. Обмаль медичного персоналу. Ні у цей час ні в будь-який інший, коли пану Ерсте дозволяли залишити кімнату і трохи подихати свіжим повітрям у товаристві доктора Крамера. Зазвичай вони прогулювались вузькими липовими алеями, допоки пан Ерсте не починав відчувати пронизливий біль у ногах, а потім влаштовувалися в невеликій дерев’яній альтанці, аби продовжити бесіду.

            Повернувшись до жовтої будівлі спиною, аби  вона зайвий раз не муляла очі, молодий чоловік зім’яв руками лице. Голова його усе ще гула після безсонної ночі, а у вухах далекою луною віддавався телефонний дзвінок.

            Сонячне світло проникало в альтанку крізь дерев'яні грати і розмальовувала стіл на кшталт шахівниці, на якій замість фігур стояли три чашки з гарячою кавою.

Двоє чоловіків легкою, невимушеною ходою піднялися по сходах і занурилися в ажурну тінь.

            –  Доброго ранку, пане Ерсте,  – привітав його доктор. –    Дозвольте представити вам мого давнього знайомого пана Херста. А це –  пан Ерсте, про якого я вам розповідав, – відрекомендував свого пацієнта Крамер.

            Високий чоловік із непропорційно довгими кінцівками простяг йому руку. Його пальці, напрочуд довгі й гнучкі, схожі на щупальця восьминога, обвили долоню молодика в дружньому потиску.

            –   Багато чув про вашу історію, –  усміхнувся Херст.

            І всі троє розсілися на нагрітих літнім сонцем лавках. Доктор Крамер пересунув чашку з кавою на кілька клітинок ближче  до себе й із задоволенням втягнув ніздрями гіркий аромат.

            Розташування фігур на шахівниці змінилося. Чомусь пану Ерсте спало на думку, що тепер його позиція стала невигідною і навіть загрозливою. Але він ніяк не міг осягнути всіх тонкощів розстановки сил. Після нетривалого обмірковування, зрештою, він вирішив, що  порівняння безглузде, і відразу втратив до нього інтерес.

            –   Ваша історія мене глибоко вразила, –   промовив пан Херст. –  Вона мимоволі змушує  замислитися над тим, скільки взагалі у світі існує «втрачених» людей, не просто для суспільства, а  й для найближчого свого оточення. Не знаю, чи зручно питати …,  –  він зробив паузу, і Ерсте кивнув. –   Чи пам'ятаєте ви хоч щось зі свого минулого?

            –  Мені важко відповісти на це питання, –  зізнався той. –  Здається, я дещо згадую, але скласти  докупи не можу.

            –    А якщо ви зустрінете когось із тих, кого знали досить близько? Чи не стане  це чарівним ключем, що відчиняє двері пам'яті?

            –   Навряд, – знизав плечима пан Ерсте. –   Завдяки доктору Крамеру я дещо дізнався про своє минуле життя в Лінці і, зізнаюся, тоді (власне, як і зараз) я не міг похвалитися широким колом знайомих. Скидається на те, що я був відлюдником.

            –   Значить, усамітнення вас не обтяжує? Тоді, як ви поставитеся до того, що ваша історія одного  дня раптом стане надбанням громадськості і приверне увагу багатьох?

            –  Яким чином? –  запитав пан Ерсте.

            – Наприклад, про вас напишуть у газетах, покажуть по телебаченню.

            –  Я уникав публічності раніше і уникатиму її й надалі, –  похитав головою молодий чоловік. –  У мене не залишилося рідних, а суспільство, про яке ви згадали, нічого не втратило б навіть у випадку моєї передчасної смерті, бо вся моя взаємодія з ним зводилася до нечастих походів до супермаркету та віддаленої роботи. Альпінізм, схоже, був єдиним сенсом мого життя. Тож у вашому розумінні суспільство втратило мене ще до того, як я втратив пам'ять. Та навіть відновивши її, я збираюся якнайшвидше повернутися до колишнього способу життя.

            –  І ви не хотіли б нічого змінити?

            –   Можливо. Але це справа випадку, –  трохи подумавши, промовив пан Ерсте. –   Якось я вже говорив докторові Крамеру, про що саме мрію.          

            Куточки губ доктора ледь смикнулися вгору. Його окуляри запотіли, і він спостерігав своїх співрозмовників крізь щільну вологу перепону.

            –  Тоді, гадаю, ви щасливець, пан Ерсте, – широко усміхнувся пан Херст. –  Схоже, втрата пам'яті не завдає вам особливих незручностей. Очевидно, ви легко пристосовуєтеся до будь-яких умов.

            –   Скажу вам більше, пане Херст,  –  кивнув молодик. –   Іноді мені здається, що я взагалі не маю минулого.

            –  Що ви маєте на увазі? – поцікавився той.

            –  Нечасто, але буває, що мені спадає на думку, що я ніколи  і не жив раніше, і все, що мені розповідали про моє минуле, – чиста вигадка.

            Кілька разів розгублено кліпнувши очима, Херст зрештою розсміявся.

            –  Людей без минулого не буває, пане Ерсте…, –  заперечив він.

            – Питання філософське, але давайте перейдемо до справи,  –  невдоволено перервав його Крамер. – У стані пана Ерсте перенапружуватися не корисно. Тож, пане Херст, мушу вас поквапити.

            Відкинувшись на жорстку спинку дерев’яної лави, пан Херст згідно кивнув і примружив очі.

            –  У пана Херста є для вас пропозиція, Альфреде, – бадьоро оголосив доктор Крамер. –  Як на мене, приваблива і оригінальна. Я хочу, щоб ви його вислухали. Звичайно, якщо у вас немає заперечень.

            – Це правда? –  здивувався пан Ерсте. –  Ви щось маєте мені запропонувати?

            Пан Херст все ще мружив очі, уважно роздивляючись  свого співбесідника з-під опущених повік.