Ніч.

           Старий телефон дзвонив без упину, заповнюючи кімнату різким, неприємним деренчанням. Пан Ерсте неквапом підняв слухавку і приклав її до вуха.

            –  Слухаю? –  Білий шум. – Говоріть.

            Нічого, окрім шуму.

            Він поклав слухавку на важіль.

            Минуло менше хвилини, перш ніж дзвінок повторився. Він знову підняв слухавку.

            –  Слухаю вас. Говоріть голосніше, я вас не чую.

            Крізь гучний тріск у трубці пробився незнайомий жіночий голос:

            –  …так шкода… Тепер вона мене ненавидить.

            –  Хто?

            –  Фрау Раубаль. Тепер вона завжди демонстративно відвертається, коли бачить мене у вашому товаристві. Мені так шкода... але я не винна в тому, що трапилося з її бідною Гелі.

            Він зовсім не був упевнений у тому, що все розчув і зрозумів правильно.

            – Хто ви? Скажіть, хто ви?

            – Це просто нестерпно! Вони всі звинувачують мене, наче це я її вбила. Але все це сталося випадково. Вона сама вкоротила собі віку. І я тут зовсім ні до чого. Сподіваюся, ви вважаєте так само…

            Навіть крізь сильні перешкоди він міг заприсягтися, що чує її схлипування.

            –  Я люблю вас,  продовжувала говорити жінка. – Але іноді мені здається, що вам подобається, коли жінки через вас стріляються.

            – Не верзіть дурниць! – роздратовано заперечив молодик. – Таке нікому не може подобатися. Як вас звуть?

            –  Хіба ви мене не впізнали? Це Єва. Ваша Єва. І якщо ви коли-небудь від мене вимагатимете того ж, я не вагаючись пожертвую собою, як це зробила вона. Можете не сумніватися, що в мене вистачить мужності.

            Наприкінці фрази голос її затремтів.

            – Не смійте! Послухайте…, –  впевнено вимовив він.

            – Краще скажіть, що любите мене, інакше я негайно вип’ю отруту! – вимагала вона.

            Він розгубився.

            –  Я не можу цього зробити, – нарешті вимовив пан Ерсте. –  Це буде нечесно насамперед щодо вас. Ви маєте мене за іншого.

            – То ви зовсім мене не кохаєте?

            – Стривайте, не робіть дурниць! І не кидайте слухавку! Ми у всьому зможемо розібратися.

            – Я жила тільки заради вас…щодня, щогодини, кожну хвилину. А ви дозволили собі забути мене? Вирішено: я помру. З власної волі і через вашу байдужість.

            Короткі гудки.

            Його вухо горіло, ніби до нього приклали шматок розпеченого заліза. Він обережно поклав слухавку на важіль і завмер у одному положенні, не наважуючись зрушити з місця або навіть відвести погляд від телефону.

            Він простояв так з хвилину, а може, й довше, розмірковуючи над суттю почутого. Горло його судомно стискалося, а серце шалено калатало в грудях. Він кілька разів вимовив ім'я тої жінки, але його звук не призвів до жодних спогадів. Це ім'я  –звичайнісіньке ім'я –  ні про що йому не говорило.

            Найімовірніше, вона помилилася номером, –  припустив він, –  і ніколи більше не зателефонує. До того ж на лінії було так шумно, що вона цілком могла сплутати його голос із голосом іншої людини. Отже, все адресоване йому для нього не мало значення.

            Ні найменшого.

            Проте він міг схилити її до самогубства. Ненавмисно, звичайно, лише через невдалий збіг обставин. Але він все одно жалкував. І знав, що носитиме це у серці до кінця життя.

            Альфред Ерсте квапливо зірвав із важеля слухавку, коли телефон задзвонив знову. На тому кінці дроту чулося знайоме шипіння, а ще далекий гуркіт грому, немов між ним і абонентом лютувала гроза.

            –  Допоможіть! Будь ласка, допоможіть! – прокричав у трубку той самий голос.

            –  Де ви знаходитеся? – рішуче запитав пан Ерсте.

            – Будь ласка, заберіть мене звідси!

            – Скажіть, де ви знаходитесь, і обіцяю, що зараз же приїду за вами! – охоче пообіцяв він.

            – Ви знаєте, де! Хіба ні? –  ображено схлипнула вона. – Я з самого початку знала, що все скінчиться погано. Бог відвернувся від нас. Від нас усіх. Він відчуває до нас відразу…

            – Що це за гуркіт? –  не здавався він.

            – Це бомби. Вони падають усюди. Скоро від нас нічого не залишиться. Ми загинемо, якщо ви негайно щось не зробите! Звісно, моє життя нічого не варте. Але ж ви! Як можете померти ви ? У голові не вкладається... У вас, напевно, є план. Ви знаєте, як урятуватися. Благаю, візьміть мене з собою!

            – Де ви знаходитеся?! Скажіть, і я врятую вас!

            –  О Боже! Ось тутечки! В сусідній кімнаті! Від страху я не можу навіть підвестися з крісла. У мене підкошуються ноги.

            –  Назвіть мені адресу, бодай вам грець! –  закричав він і запустив руку у волосся, нервово смикаючи за пасма.

             –  Ви насміхаєтеся з мене! – Вона плакала. –  Але знайте, що ніколи ви не знайдете нікого, хто любив би вас більше, хто був би  відданішим за вашу Єву. Я не ображаюся на вас. Я жила заради свого фюрера і, якщо потрібно, помру. Ніхто ніколи не розумів усієї глибини моїх почуттів до вас. Тепер я знаю це напевно. Я не маю і не можу мати співчуваючих. Прощавайте! Я мушу подбати про себе сама. Ви завжди ховали мене від усіх, а тепер я просто зникну.

            – Зачекайте! З ким ви розмовляєте?! Назвіть ім'я!

            – Припиніть! Ось бачите... Раніше я ніколи не була з вами нечемною. Але, певно, все змінилося. Я вже не та Єва, яку ви знали. Зізнаюся, я теж ледве впізнаю вас. Раніше такі слова змусили б вас оскаженіти. Ви ненавиділи, коли вам суперечили. Напевно, це бомби...

            –  Послухайте, –  благав він. –  Так, я не той, за кого ви мене маєте, але я можу допомогти вам! Я хочу допомогти вам! Я постараюся…