Ніч.

            – Дядечко Ад-ді…, – проспівав виразний жіночий голос.

            Погляд чоловіка зупинився, ніби його мозок взяв короткий перепочинок, і всі розумові процеси завмерли на короткий час. Він сидів за столом, очі його були широко розплющені, але він нічого перед собою не бачив.

            –  Ну, дядечко! – роздратовано повторив голос.

            Чоловік часто заморгав, сковзнув безтямним поглядом по стінах, обвішаних акварелями, і, нарешті, сфокусувався на темній постаті, що застигла посеред кімнати. Світла лампи ледь вистачало на те, щоб відокремити її від мороку, який панував у тісному приміщенні кімнати, і нанести хоч трохи помітні мазки кольору.

            –  Тебе теж замкнули? –  співчутливо поцікавилася жінка. –  Звичайно, не так глибоко, як мене... Як же там волого і незатишно! –  І вона зіщулилася, згадавши щось неприємне. – І всі ці солодкі слова, мовляв «тут спочиває наше улюблене дитя Гелі, наш сонячний промінчик...». За життя я була лицеміркою, ти ж знаєш, але після смерті вони перевершили мене! –  вона засміялася. –  А як  ся маєш ти, дядечку? Чи набагато краще?

            Він розгублено закліпав очима.

            –  Не знаю, чи ви знаєте, – нарешті, вирішив внести ясність чоловік, –  але мене звуть Альфредом Ерсте.

            –  Альфред Ерсте? –  здивовано перепитала вона. –  Дай-но я на тебе подивлюся! –  і наблизилася. Світло лампи висвітлило її обличчя і груди.

            Вона виявилася набагато молодшою за ті роки, які він встиг їй приписати. Це була дівчина років двадцяти, досить висока, з коротким темним волоссям та повними гарними губами.

            –  Може, ти й мене не пам'ятаєш? –  припустила вона. –  Тоді познайомимося: фройляйн Раубаль. Для близьких друзів – просто Гелі.

            Присівши на край столу з протилежного боку, вона довірливо простягла йому руку, але варто було чоловікові зробити жест у відповідь, як вона миттю її відсмикнула.

            –  О, дядечко! Невже ти міг подумати, що я куплюсь на цей старий розіграш?! –  і вона заливисто розсміялася. –  А втім, ми довго не бачилися, я могла й подорослішати. А ти? Ти анітрохи не постарів! Навіть навпаки. Ходять чутки –  тільки не смійся! –  що ти продав душу Дияволу, і він повернув тобі молодість, повернув сили, життя, навіть талант…, – погляд її впав на незакінчений ескіз, що лежав на столі. –  Хоча, ні, –  одразу заперечила вона, –  останнє твердження сумнівне. Але щодо всього іншого я не жартую. Ах, як би хотіла, щоб мені запропонували щось таке. Запевняю, я нічого за це не пошкодувала б.  Але свою душу я вручила Дияволу просто так, тоді як ти, дядечко, як завжди виявився долекогляднішим за дурнюню Гелі. Твою дорогу, милу Гелі, якою ти завжди так ревно опікувався. І що ми маємо в решті-решт? До чого призвела ця надмірна опіка? Ну, не будемо згадувати про сумне…, – вона зістрибнула зі столу на підлогу. –  А ти непогано влаштувався! Звичайно, тут не так затишно, як у нашій старій квартирі на Прінцрегентплац, але теж нічого. Певно, якщо не зважати на те, що тебе замкнули.

            –  Послухайте, – молодик підвівся з-за столу, але більше не зробив жодного кроку. –  Ви маєте мене за когось іншого. Я  не ваш дядечко. У мене немає і ніколи не було ні братів, ні сестер. Мене звуть Альфред Ерсте. Моя мати померла, а імені батька я ніколи не знав, хоч мені й відомо, що він родом зі Штронеса. Дитинство і юність я провів у сирітському притулку в Лінці.

            –  Так сказали тобі вони ? Ті, хто замкнув тебе тут?

            – Мене ніхто не замикав! –  розлютився він. –  Це – державна установа, реабілітаційний центр для людей, які страждають від втрати пам’яті.

            –  Як шкода, дядечко, що ти став таким легковірним! –  зітхнула Гелі. –  Адже були часи, коли всі вірили лише тобі. Це місце… воно не схоже на тюрму, але сенс той самий. Ти пам'ятаєш в'язницю у Ландсберзі? Ти пробув там близько дев'яти місяців. Вона теж не була схожа на наше затишне сімейне гніздечко, але була нічим не гірша за цю. Зручне ліжко, письмовий стіл, фіранки на вікнах. Вона пахла ароматом квітів, які дарували тобі численні шанувальники. Вони приносили їх щодня.

            –  Припиніть! Я нічого такого не можу пам'ятати. Я ніколи не був у Ландсберзі! –  різко перервав її він, але вона не замовкала:

            –  Спартанська розкіш! Ми завжди жили як спартанські царі. Чи боги? –  вона знову засміялася. –  І ось що я прийшла тобі сказати, дядечко: я виходжу заміж!

            –  Виходьте, якщо вам так хочеться, – знизав плечима пан Ерсте. –  Ваші особисті обставини мене не цікавлять. Як ви взагалі тут опинилися? Хто вас пустив? Вже близько першої години ночі, всі візити заборонені.

            –  І ти навіть не спитаєш, хто він? –  напнула губи Гелі. –  Тобі правда анітрохи не цікаво?

            –  Та мені байдуже! –  розлютився він. –  Ідіть. Прошу вас. Ідіть звідси!

            Але вона не пішла.

            –  Фі, дядечко! –  закапризувала фройляйн Раубаль. –  Досить вдавати! Тобі ніколи не було байдуже!

            –  Забирайтеся звідси і дайте мені спокій! –  гримнув він. –  Я не ваш дядько! Я взагалі не ваш родич! Якщо ви не підете зараз же, я змушений буду викликати охорону! Вас виведуть силоміць, чого  мені не хотілося б. Тому я прошу вас по-доброму: будь ласка, йдіть геть!

            –  Ах, ось у чому справа! –  вигукнула вона. –  Ти мене перевіряєш! Ах, дядечко! Я доведу, що можу постояти за себе!

            Ні тоді, ні потім він ніяк не міг пояснити, яким чином у неї в руці з'явився пістолет і чому він не помітив його відразу.

            –  Пізнаєш? –  запитала вона. –  Ти сам дав його мені, сказавши, що одного разу настане час, коли ним доведеться скористатися.

            Чоловік підняв руки, усвідомлюючи, як безпорадно і жалюгідно виглядає цей жест, але молода жінка тільки тихо пирснула: