День.

Пальці пана Херста тремтіли. Ледве помітно, так, що це посмикування можна було прийняти за нервовий тик,   у той час як видовжене обличчя залишалося геть-чисто позбавленим усіх інших ознак занепокоєння. «Який чудовий череп!» – мимоволі подумалося докторові Крамеру. Вид анатомічної дивини спокушав уяву, дозволяючи припустити, що, попередньо позбавлений плоті, на поличці він виглядатиме анітрохи не гірше, ніж на цих худих плечах, продовженням яких слугували аж надто довгі руки з такими ж довгими, вузлуватими фалангами пальців. Звичайно, все перелічене мало медичне обґрунтування. Оті особливі руки – звані «руками Паганіні», – що виділяли останнього з безлічі обдарованих скрипалів, аж ніяк не наділяли Херста музичним талантом. Проте його мозок, запертий у тісній черепній коробці з неповторним, виразним рельєфом, був насправді унікальним! Будь-яку дурничку він з легкістю міг перетворити на жарт, над яким пізніше сміятимуться мільйони, а зі смерті літнього ротвейлера роздути національну трагедію. Цей вічно пульсуючий згусток нейронів умів придушувати будь-яку здатність звичайної людини до раціонального мислення і навіювати думки, часто зовсім далекі від її початкового світогляду. Іншими словами, пан Херст був найбільшим лицедієм, не позбавленим своєрідної чарівності, яку випромінював крізь товсту лобову кістку та численні пори шкіри, формуючи громадську думку виключно на свій смак.

            Так-так, пан Херст був зіркою світового масштабу, чиє світло, подолавши гігантську відстань, торкалося умів багатьох. Шоумен, найвидатніший оратор свого часу. Безумовно, багатий, тоді як саме гроші, на думку доктора Крамера, були тією божественною амброзією, яка живила найсакральнішу сферу людської діяльності – науку. Науку в її чистому, неопоганеному муками совісті вигляді. Абсолютно безпорадну без постійних фінансових вливань.

            Власне, це й була та тонка і єдина грань, де приземлене стикалося з високим, і вони сходилися з неприємним для  слуху скрипом, а точніше – із дробом, що ледь чувся з-під довгих, вузьких пальців, які постукували по вкритій зеленим сукном поверхні більярдного столу.  Доктору Крамеру навіть здалося, що він і раніше чув цей дріб, доповнений музичною гармонією, співзвучний знаменитому вагнерівському «Лоенгріну». Але він міг і помилитися.

            Над столом ненав'язливо погойдувалася туманна голограма: невелика кімната, мебльована простим ліжком, дерев'яною шафою, умивальником, письмовим столом і кількома акварелями на стінах. Посеред кімнати перед мольбертом стояв молодий чоловік. На його сірій сорочці виднілися засохлі плями фарби, а в руці він тримав пензель. Короткими рухами він наносив на полотно одиночні мазки, які миттю  зливалися з блідим, ненасиченим фоном.

            – Це він? – поцікавився Херст.

            – Схожий, чи не так? Генетичний матеріал, наданий  вами, як на диво, виявився достовірним джерелом інформації.

            –  За автентичність я ручаюся, –  переконливо промовив Херст. –  Знали б ви, чого він мені коштував, і які зв'язки довелося задіяти. Але... я вражений…, – одними губами прошелестів він, уважно вдивляючись в обличчя молодика. І додав уже голосніше: –  Ви перевершили мої найсміливіші очікування!

            – Проте вважаю своїм обов'язком попередити вас про те, що його життєвий цикл становить лише 78 днів, – трохи розчаровано зітхнув доктор Крамер.

            – Що це означає? Поясніть, – занепокоївся Херст.

             – Все просто. Припустимо, тій чи іншій людині судилося прожити, скажімо, близько вісімдесяти років і померти в похилому віці внаслідок природних причин.

            – Припустимо…

            – Але її клон, отриманий в результаті відомого нам експерименту, починаючи з моменту  створення ембріона і до самого моменту смерті у разі відмови якогось життєво важливого органу, здатний прожити лише сімдесят вісім днів. Таким чином, в результаті нескладних підрахунків можна з упевненістю сказати, що один день життя експериментального зразка дорівнює приблизно одному року життя його оригінального попередника. Мені шкода, Херсте, але це так… Крім того, є  ряд нюансів, які вам також варто взяти до уваги.

            Доктор зробив паузу, зручніше влаштовуючись у м’якому кріслі.

            – Справа, яку ми з вами задумали, Крамере, серйозна. Викладайте все, як є, –  поквапив його Херст.

            Доктор згідно кивнув.

            – Суб'єкт страждає на вроджену ламкість кісток, що пізніше неминуче призведе до їх викривлення та численних ушкоджень, –  проговорив він. –  Гадаю, у майбутньому нам вдасться усунути цей дефект, але на сьогодні...

            –  Дурниця! – відмахнувся Херст. – Він виглядає здоровим. До того ж, мені потрібна людина певного віку –  не молодик і не старий. На вигляд йому має бути не менше п'ятдесяти, але й не більше шістдесяти років.

            –  Ви отримаєте те, чого хочете,  –  примирливо підняв руки доктор. –  Через два тижні, не більше. Тому дуже важливо виключити з вашого боку будь-яку тяганину, аби не прогаяти момент.

            – Про це не турбуйтеся, – запевнив його пан Херст. –  Обвинувальний акт складений, регламент затверджений, а публіка в очікуванні..., –  усміхнувся він, беручи в руки кий. – Мене більше турбує питання його адекватності. Адже не можемо ж ми пред'явити такій вимогливій аудиторії недоумка. Погодьтеся, це було б ошуканство світового масштабу.

            –  Запевняю вас, з головою у нього все гаразд.

            – Він усвідомлює себе?

            –  Цілком.

            – І ви назвали йому ім'я його іменитого хм… предка?

            –  Звичайно ж, ні, – обурився доктор.

            – А ви завбачливі…, – похвалив Херст. – Це може зіграти нам на руку.

            Хмикнувши, Крамер дістав з нагрудної кишені свого улюбленого темно-синього піджака портсигар, і, трохи повагавшись, вийняв останню сигару.