Глава 5. Батькова валіза

Петро сів на підлогу.

Не тому, що злякався. Просто коліна не втримали. Він ударився куприком об паркет, тихо вилаявся й залишився сидіти біля валізи.

— Тату? — покликав Сашко з кухні.

Петро підняв руку, наказуючи мовчати.

Голос із валізи не повторював прохання.

Марина стояла біля вхідних дверей. Вона дивилася на коричневу шкіру так, наче всередині лежало щось отруйне.

— Петю, не чіпай.

— А що ти пропонуєш? Викликати майстра з ремонту валіз?

Сашко вийшов у коридор. Побачив батька на підлозі й нахилився допомогти.

— Ти впав?

— Сядь поруч.

— Навіщо?

— Бо мені одному незручно.

Сашко сів навпочіпки. За останні пів години в нього з'явилася дивна покірність. Він перестав ставити запитання після кожної нової незрозумілої речі. Мабуть, збагнув, що відповідей усе одно не вистачить.

Валіза була завдовжки трохи більше пів метра. Шкіра потріскалася біля ручки, металеві кутики потемніли. На одній застібці виднілася подряпина у формі півмісяця.

Петро пам'ятав її.

Батько зачепив валізою трамвайні двері, коли вони разом їхали на Лук’янівку. Петрові тоді було дев'ять. Він так злякався, що батько почне лаятися, що всю дорогу дивився у вікно.

А батько тільки сказав: «Інструмент цілий — решта дурниці».

— Дідова? — запитав Сашко.

— Його.

— Я пам'ятаю. Він давав мені в ній копирсатися.

— Ніколи він тобі не давав.

— Давав, коли ти не бачив.

Петро глянув на сина.

Сашко ледь усміхнувся.

У валізі знову щось стукнуло.

Обидва здригнулися.

— Сашку, — промовив голос ізсередини, — ти вже великий.

Сашко повільно випростався.

— Дідусь?

— У тебе шрам на правому коліні? Пам'ятаєш, як із велосипеда впав біля гаражів?

Сашко торкнувся коліна.

— Пам'ятаю.

— Батькові сказав, що об бордюр. А насправді поліз через паркан, бо хотів подивитися на сусідського собаку.

Петро обернувся до сина.

— Через який паркан?

— Тату, зараз не про це.

Голос зашурхотів, ніби хтось притиснувся обличчям до шкіряної стінки.

— Хлопці, ну відчиніть уже. Задихнуся тут.

Сашко простягнув руку до застібки.

Петро вдарив його по пальцях.

— Не смій.

— Але там людина!

— У валізі? Тобі самому не смішно?

Сашко відсмикнув руку. Подивився на батька, на застібки, потім на Марину.

— А може, там якийсь пристрій? Колонка? Хтось із нас знущається?

— От і перевіримо, — сказав Петро.

Він нахилився до валізи.

— Андрію Степановичу, якщо ти справді мій батько, скажи, скільки тобі років.

Почулося тихе покашлювання.

— Шістдесят два.

Петро похитав головою.

— Помилився.

— Чому?

— Бо тобі було п'ятдесят сім, коли ти помер.

— А я не помер, Петре.

У коридорі стало тихо.

Марина відступила на крок.

— Він те саме сказав мені в лікарні, — прошепотіла вона.

Петро глянув на дружину, але та продовжувала дивитися на валізу.

— Дослівно. «Я не помер, Марино. Просто часу немає пояснювати».

Голос усередині засміявся.

— Гарна в тебе пам'ять, невісточко.

Марина затулила рот долонею.

— Але тоді, — продовжила вона, — він був старий. Значно старіший, ніж я його пам'ятала.

Петро дивився на валізу.

Він хотів почути батька ще раз. Хотів запитати, чому той помер так рано, чому не покинув курити, чому вони посварилися перед його останньою госпіталізацією через якусь дурну дрібницю.

А ще Петро хотів, щоб усе це нарешті закінчилося.

— Слухай, — сказав він валізі. — Якщо ти мій батько, то скажи, що сталося двадцять восьмого серпня сімдесят дев'ятого.

Довге мовчання.

— Навіщо тобі згадувати цю гидоту?

— Відповідай.

Марина подивилася на чоловіка. Вона не знала цієї історії.

Сашко теж.

— Ми посварилися, — сказав голос. — Ти хотів їхати з хлопцями на мотоциклах. Я не пустив. Ти сказав, що ненавидиш мене.

Петро стиснув зуби.