Глава 4. Хлопчик, який знав дорогу

Петро не віддав телефон.

Кирило простягнув руку ще раз, але Марина перехопила його за плече.

— Ходімо на кухню. Я тобі бутерброд зроблю.

— Не хочу.

— Ти ж казав, що голодний.

— Уже ні.

Хлопчик дивився на чорний апарат. Його цікавила слухавка, а не людина, яка її тримала. Петро знав цей погляд. Кирило так само дивився на пульт від нового телевізора й на набір інструментів, який дід забороняв чіпати.

Саме ця звичайність лякала найбільше.

— Кириле, — покликала Марина, — допоможи мені знайти цукор.

— Він у верхній шафці.

— А я забула.

— Ти завжди забуваєш.

Він нарешті дозволив відвести себе. На порозі озирнувся й невдоволено сказав:

— Тільки не клади слухавку.

Марина зачинила двері.

Петро почув, як вона попросила Сашка забрати малого на кухню. Той щось запитав, але вона відповіла вже пошепки.

Чорний телефон мовчав.

— Алло, — сказав Петро.

— Я тут.

Власний голос із телефонної слухавки звучав дивно. Він упізнавав інтонації, паузи, навіть звичку ковтати закінчення слів, але ніколи раніше не чув себе таким старим.

— Хто ти?

— Петро Андрійович Кравець. Народився третього березня шістдесят другого року. У п'ятому класі вкрав у Валерки Дубового складаний ніж. Сховав за батареєю. Мати знайшла, а ти сказав, що виміняв на марки.

Петро стиснув слухавку.

Про ніж він забув років на тридцять. Валерка давно помер, батареї в тому будинку замінили ще до розпаду Союзу.

— Це нічого не доводить.

— Правильно. Молодець.

— Не називай мене молодцем.

— Гаразд.

Петро оглянув кімнату. Тут було холодніше, ніж у майстерні. Від стелі тягнувся електричний дріт у тканинному обплетенні, який зникав за дерев'яною панеллю. Над столом висіла лампа з зеленим абажуром.

На краю стільниці лежала пачка цигарок «Прилуки». Петро кинув курити в дев'яносто восьмому.

Він витягнув одну, покрутив між пальцями й поклав назад.

— Де ти?

— Це складніше.

— Спробуй пояснити.

— Я в кімнаті. Такій самій, як твоя.

— І ти там один?

У слухавці щось зашурхотіло.

— Зараз один.

Петро підійшов до найближчого годинника. Старий німецький настінний механізм із маятником. Стрілки показували п'яту сорок. Маятник був нерухомий, але Петро побачив, що важки майже торкаються підлоги.

— Для чого тут стільки годинників?

— Щоб знати, скільки в нас залишилося.

— Вони всі стоять.

— Твої — так.

Петро помовчав.

— Хлопчик справжній?

Цього разу співрозмовник відповів не одразу.

— Він справжній настільки, наскільки ти. Просто походить не звідти.

— Звідки?

— Із життя, яке не повинно було дістатися до твого.

Петро подивився на двері.

— Це якесь божевілля.

— Можливо. Але двері ти знайшов.

— Їх знайшов Кирило.

— Ось бачиш.

З кухні долинув дзенькіт посуду. Потім голос Юлі, роздратований і голосний:

— Сашку, я не розумію, чому ти не міг сказати мені це телефоном!

Петро мусив визнати, що Юля має рацію. Він і сам не розумів, навіщо син привіз її посеред ночі, ще й із дитиною.

— Що буде, якщо хлопчик залишиться?

— Не знаю напевне.

— Ти ж начебто все знаєш.

— Якби я все знав, ти б зараз не тримав цю слухавку.

На лінії почувся кашель. Довгий, надсадний. Петро мимоволі відвів телефон від вуха.

— Ти хворий?

— Так.

— Чим?

— Переважно власною впертістю.

Петро вперше відчув майже фізичне бажання вдарити співрозмовника. Навіть якщо той був ним самим.

— Послухай мене. Там, за дверима, моя дружина. Вона померла одинадцять років тому. Мій син, який сьогодні кілька разів став іншою людиною. І онук, про якого ти кажеш, що його не існувало. Я хочу знати, що відбувається.

— Марина не повинна була приходити сьогодні.

— Чому?

— Вона не мала пережити другий перехід.

Петро згадав мокру куртку, пакети з картоплею, пластир на великому пальці.

— Вона жива.