Глава 3. Два голоси

— Сину?

Марина притиснула телефон до вуха.

Петро стояв біля вхідних дверей, поклавши долоню на замок. За дверима був Сашко. Він чув його дихання, шарудіння куртки й час від часу тихий стукіт пакета об стіну. Син, мабуть, перекладав фрукти з однієї руки в другу.

— Мамо, ти де? — запитали в телефоні.

Петро почув голос навіть із відстані кількох кроків. Дуже схожий на Сашків, тільки нижчий і якийсь стомлений.

Марина заплющила очі.

— Я вдома.

— У себе?

— Так.

— Ти одна?

Вона подивилася на чоловіка.

— Ні.

У слухавці запала тиша.

Потім чоловічий голос промовив:

— Мамо, послухай уважно. Не виходь із квартири. До тебе ніхто не приходив?

— Приходив.

— Хто?

Марина не відповіла.

— Мамо?

— Твій батько.

За дверима хтось важко зітхнув.

— Тату! — гукнув Сашко з майданчика. — Я тебе чую. Що там у тебе відбувається?

Марина відсмикнула телефон від вуха, наче обпеклася.

Чоловік у слухавці теж почув цей голос.

— Мамо, — сказав він, — хто це був?

— Не знаю.

— Ти сказала, що до тебе прийшов батько.

— Він і прийшов.

— Але тато помер у серпні.

Марина сперлася спиною на стіну.

Петро відчув, як ноги стають важкими. Він добре знав цей стан: так було, коли в майстерню принесли звістку про Маринину смерть. Спочатку нічого не болить, тільки тіло раптом перестає бути твоїм.

— У якому серпні? — запитав він.

Марина мовчала.

— Спитай у нього, — повторив Петро.

Вона подивилася на телефон.

— Сашку, коли помер тато?

— Мамо, ти що, знущаєшся?

— Скажи.

— Двадцять третього серпня. Цього року. Ти сама його ховала.

Марина повільно опустила руку.

У коридорі було чути тільки холодильник із кухні та приглушений голос чоловіка, який продовжував щось говорити в телефоні.

За дверима пролунав дзвінок.

— Тату, або ти відчиняєш, або я викликаю швидку, — сказав Сашко. — Мені це вже не подобається.

Петро раптом розлютився.

За останню годину він побачив дружину, яка одинадцять років лежала на цвинтарі, дізнався про власну смерть і дві смерті сина, а тепер той самий син погрожував викликати йому швидку, стоячи за його ж дверима.

— Зараз відчиню! Не довбай!

Марина схопила його за рукав.

— Петю...

— Відійди.

— Ти не розумієш.

— А ти розумієш?

Вона не відповіла.

Він відсунув фіксатор і повернув ключ.

Сашко зайшов, зупинився на порозі й насамперед подивився на батькове обличчя.

— Господи, який ти блідий.

Потім побачив Марину.

Пакет із фруктами впав на підлогу.

Два яблука викотилися на килимок, третє вдарилося об дверцята шафи. Сашко не нахилився їх підняти.

Він дивився на жінку біля кухонних дверей.

— Мамо?

Марина притиснула телефон до грудей.

На екрані все ще тривала розмова.

— Сашенько, — сказала вона.

Сашко зробив крок до неї, але раптом зупинився.

— Ні.

Він похитав головою.

— Ні, почекайте.

Петро зачинив двері.

— Сашко...

— Тату, мовчи хвилину.

Син дивився на Марину з таким виразом, що Петро вперше зрозумів: не тільки він провів одинадцять років без неї.

— Це що, якийсь розіграш? — запитав Сашко.

Марина заплакала знову, зовсім беззвучно.

— Хто ви? — запитав він.

— Сину...

— Не називайте мене так.

Вона здригнулася.

Сашко ступив ближче. Тепер він добре бачив її обличчя. Простягнув руку, але торкнутися не наважився.

— У мами була родимка, — сказав він. — Тут.

Показав під лівим вухом.

Марина відгорнула волосся.

Там була маленька коричнева плямка.

Сашко відступив і сперся на шафу.

— Цього не може бути.

— Я знаю, — відповіла Марина.

Він подивився на батька.

— Ти звідки її взяв?

Петро хотів обуритися, але несподівано коротко засміявся. Сміх вийшов неприємний. Сашко дивився на нього так, наче батько остаточно втратив розум.

— Вона сама прийшла, — сказав Петро. — Із магазину. З картоплею.

Син повільно перевів погляд на пакети, які стояли біля кухні.

— З картоплею, — повторив він.

— Так.

— Чудово.

Він витягнув телефон.

— Я зараз подзвоню Юлі.

— Не треба, — сказала Марина.

— А ви мені не вказуйте.

У його голосі була така лють, що вона замовкла.

Сашко набрав номер дружини, але виклик одразу скинувся. Він спробував повторно.

— Зв'язку немає. Ну звісно.

Петро глянув на власний телефон. Дві поділки мережі, інтернет працював. Він відкрив повідомлення від Сашка, яке прийшло ще вдень: фотографія Кирила з новою зачіскою.

— Дивись.

Син нахилився до екрана.

На фотографії стояв хлопчик у чорній футболці, з коротко підстриженим рудим волоссям. Позаду виднівся шкільний коридор із жовтими шафками.

Сашко довго розглядав зображення.

— Це хто?

— Кирило.

— Який Кирило?

— Твій син.

— Тату, припини.

Петро збільшив фотографію. На хлопчиковій щоці була маленька подряпина, а у верхньому куті знімка — палець, яким Юля частково затулила камеру.

— Ти сам мені прислав.

— Я нічого тобі не присилав.

Сашко дістав свій телефон, відкрив листування з батьком.

Останнє повідомлення було вчорашнє.

Тату, не забудь про таблетки.

Петро побачив його на власному телефоні теж.

Але одразу під ним була фотографія Кирила.

Сашко перегорнув листування вниз.

Фотографії не було.

Вони стояли поруч, тримаючи два телефони з однаковими контактами й різними повідомленнями.

Марина тихо сказала:

— Покладіть їх на стіл.

Ніхто не поворухнувся.