Глава 2. Жінка з пакетами

Петро Андрійович усе життя вважав, що непритомніють люди зі слабкими нервами.

Тепер він сидів на кухонній підлозі, притулившись спиною до холодильника, і намагався пригадати, як сюди потрапив.

Марина стояла перед ним навколішки. В одній руці тримала мокрий рушник, другою намацувала пульс на його зап'ясті.

— Дивись на мене.

— Дивлюся.

— Скільки пальців?

— Три.

— Добре.

— Маринко, ти мене за дурного маєш?

— Якби мала, то не питала б.

Вона допомогла йому підвестися. Петро сперся на стіл, перечекав запаморочення й сів на стілець. Той скрипнув під його вагою.

На кухні пахло розлитим чаєм. На підлозі валялася чайна ложка, яку він збив, коли падав. Марина підняла її й поклала в мийку.

Цей рух виявився найгіршим.

За одинадцять років він майже забув, як вона прибирала за ним. Без особливого роздратування, але й без тієї ніжності, яку чоловіки охоче приписують дружинам після їхньої смерті. Марина просто не терпіла безладу. Якби він помер раніше за неї, вона, напевно, знайшла б спосіб посваритися з ним через неправильно складені речі навіть на цвинтарі.

— Сідай, — сказав Петро.

— Я постою.

— Марино.

Вона подивилася на нього.

— Ну чого?

— Сядь.

Марина відсунула стілець навпроти. Сіла обережно, притримуючи коліна. Він помітив це й одразу захотів запитати, чи вони болять, але запитання здалося недоречним.

Вона ж померла.

Він бачив її в труні. Цілував холодний лоб. Власноруч вибирав надгробок із чорного граніту, хоча Марина за життя казала, що чорний колір їй не пасує.

— Покажи руки, — попросив він.

Марина простягнула долоні.

На правому великому пальці був пластир. Нігті коротко підстрижені, без лаку. На лівій долоні, трохи нижче мізинця, залишився білий рубець від порізу консервною банкою.

Петро взяв її руку.

— Боляче? — запитала вона.

Він не зрозумів.

— Що?

— Коли впав. Головою не вдарився?

Петро провів пальцем по рубцю.

— Це ти тоді кукурудзу відкривала. На дачі. Ще Сашко маленький був.

— Я пам'ятаю.

— Ти сказала, що купиш нормальний ніж для консервів.

— І купила. Через десять років.

Він глянув на неї.

Марина ледь усміхнулася.

— Петю, перестань мене так роздивлятися. Мені й без того страшно.

— А мені?

Вона опустила очі.

За вікном хтось завів машину. Двигун кілька разів захлинувся й нарешті запрацював. Петро прислухався до цього звуку, бо не знав, куди подіти власне мовчання.

— Ти сказала, що добре, що мене не було біля тебе, коли ти помирала.

— Так.

— Чому?

Марина потерла зап'ястя.

— Тому що інакше ти зараз був би не тут.

— А де?

— Не знаю.

Це прозвучало так просто, що Петро спершу вирішив, ніби недочув.

— Тобто?

— Я справді не знаю.

Він відпустив її руку.

— Послухай, якщо ти думаєш, що я зараз готовий вислуховувати якісь загадки...

— Я не думаю.

— Тоді поясни нормально.

Марина подивилася на двері кухні.

— Спочатку мені треба знати, хто ще є у квартирі.

Петро навіть розсердився.

— Та хто тут може бути? Я сам живу.

— Сашко має ключі?

— Має.

— Він приходив сьогодні?

— Дзвонив.

— Коли?

— Вранці. І ще ввечері.

Вона запитала, про що вони говорили. Петро спробував переказати, але згадав тільки недільний обід, школу онука та власне безглузде запитання про Маринин сміх.

Марина слухала уважно. Надто уважно для матері, якій щойно повідомили звичайні родинні новини.

— А Юля? — запитала вона.

— Що Юля?

— Вона як?

— Нормально. Працює.

— Досі в поліклініці?

— Уже ні. У приватній клініці, адміністратором.

— А малий?

— Кирилові дванадцять.

Марина замовкла.

— Дванадцять, — повторила вона.

— Так.

— У нього ще руде волосся?

Петро здивувався.

— Звідки тобі знати? Він народився після...

Вона відвернулася.

І цього разу він помітив, як вона вчепилася пальцями в край стільця.

— Звідки ти знаєш Кирила?

— Петю, принеси води.

— Ні. Ти спочатку...

— Будь ласка.

Він налив воду з фільтра. Марина випила пів склянки й поставила її на стіл.

— Мені потрібно перевірити одну річ.

— Яку ще?

— Дату.

Петро взяв телефон і поклав перед нею.

Марина прочитала екран.

Четвер, 8 жовтня 2026 року.

Вона втупилася в цифри. Потім перевірила власний телефон.

— У мене теж восьме, — сказала тихо. — Хоч це збігається.

— А що мало бути?

Вона не відповіла.

Петро потягнувся до її телефону, але Марина відразу накрила його долонею.

— Не треба.

Він прибрав руку.

— Значить, так.

Марина підвела очі.

— Якщо ти моя дружина, то поясниш усе, що з тобою сталося. А якщо ні...

Він осікся.

Якщо ні — що?

Викличе поліцію? Швидку? Сашка? Чоловік, який ремонтує годинники, сидить на кухні з покійною дружиною й вимагає пояснень. Навіть йому самому така історія видалася б підозрілою.

Марина повільно посунула до себе тістечко.

— Можна?

Вона відкусила верхівку, пальцем зібрала крем, що виступив збоку, і злизала його.

У нього стиснуло горло.

Марина помітила, як він дивиться.

— Що знову?

— Нічого.

— У мене крем на носі?

Вона витерла губи серветкою.

— Ти коли востаннє був у лікаря?

— Не починай.

— Я серйозно.

— І я.

— Серце перевіряв?

— Марино, ти одинадцять років була мертва, а тепер прийшла перевіряти, чи я ходжу до кардіолога?

Вона поклала тістечко.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного. А потім Марина несподівано розсміялася.