Глава 1. Четвер

Петро Андрійович не любив четвергів.

Раніше це був найкращий день тижня, але одинадцять років тому в четвер померла Марина, і відтоді він ставився до цього дня як до погано вихованого родича: терпів його присутність, намагався не розмовляти й чекав, коли той нарешті піде.

Уранці він зламав викрутку.

Не найдорожчу, не найкращу, але зручну, з дерев'яною ручкою, яку за сорок років пальці відполірували до блиску. Викрутка тріснула всередині механізму старого настінного годинника.

Петро смикнув рукою, вилаявся й подивився на подряпину біля великого пальця.

Крові майже не було.

— От і добре, — сказав він.

Годинник на столі показував сьому двадцять три. Годинник над дверима — сьому двадцять одну. Електронний, подарований сином на шістдесятиріччя, світився точними цифрами 07:24.

Петро Андрійович давно перестав їх звіряти.

У майстерні було двадцять сім годинників. П'ять належали клієнтам, тринадцять він колись придбав для деталей, решта просто накопичилися. Деякі працювали. Інші стояли роками. На підвіконні лежав кишеньковий годинник «Молнія» з розбитим склом. Його принесли ще до повномасштабної війни, а господар так і не повернувся.

Петро зберігав записку з номером телефону. Телефон давно не відповідав.

О восьмій подзвонив син.

— Тату, привіт. Ти зайнятий?

— Ні, сиджу. Чекаю, коли хтось подзвонить.

— Дуже смішно.

— Що сталося?

— Нічого. Просто дзвоню.

Петро затиснув телефон плечем, витягнув уламок викрутки пінцетом і поклав його на серветку.

— Гроші потрібні?

— Тату.

— Машина?

— Та господи. Можна я просто запитаю, як ти?

Син говорив голосніше, ніж потрібно. Так говорять люди, які вже наперед чекають сварки.

— Нормально я, Сашко. Працюю.

— Ти снідав?

— Так.

— Що їв?

Петро подивився на порожню чашку.

— Їжу.

Сашко засміявся, хоча нічого особливо смішного не було.

Потім заговорив про онука. Малий знову не хоче ходити до школи, учора розбив телефон, а сьогодні заявив, що математика йому не потрібна, бо він збирається стати кухарем. Петро сказав, що хорошому кухареві математика потрібна більше, ніж поганому бухгалтеру, але Сашко вже перейшов до іншої теми.

Наприкінці розмови син згадав про неділю.

— Приїдеш до нас?

— Побачимо.

— Ти минулого разу теж так казав.

— Значить, ще не осліп.

— Тату, я серйозно.

Петро відклав пінцет.

— Я теж. Подивлюся, як почуватимуся.

— Ти ж не хворий.

— От і добре.

Після дзвінка він просидів кілька хвилин нерухомо, роздивляючись пляму на стільниці. Марина завжди сварила його за розмови із сином. Казала, що Сашко дзвонить не для того, щоб його допитували, і що одного дня зовсім перестане телефонувати.

Поки що не перестав.

О пів на одинадцяту принесли настільний годинник із відламаною ніжкою. Жінка років сорока довго пояснювала, як саме його впустив чоловік і чому вона переконана, що він зробив це навмисно. Петро вислухав, оглянув корпус і назвав ціну.

Жінка обурилася.

— За одну ніжку?

— Можете забрати.

— А дешевше ніяк?

— Якщо чоловік сам приклеїть, буде безкоштовно.

Вона подумала й залишила годинник.

Об одинадцятій почалася повітряна тривога. Петро зачинив майстерню й спустився до підвалу сусіднього будинку, де вже сиділи дві жінки та хлопець у навушниках. Одна з жінок їла яблуко. Друга намагалася додзвонитися чоловікові.

Петро сів біля дверей.

У підвалі пахло цементом, мокрим одягом і чиїмись парфумами. На стіні висів пожовклий аркуш із правилами поведінки під час надзвичайних ситуацій.

Марина ненавиділа підвали. Навіть до війни відмовлялася спускатися в погріб на дачі.

«Там павуки, Петю. І ти ще кришку таку зробив, що як упаду, то ніхто не дістане».

Він купив їй спеціальний ліхтарик.

Ліхтарик досі лежав у кухонній шухляді.

Після відбою Петро повернувся до майстерні й до третьої закінчив ремонт двох годинників. Настрій у нього покращився настільки, що він навіть поставив чайник, хоча зазвичай удень пив тільки воду.

А о четвертій згадав про тістечка.

Кондитерська називалася «Ласунка».

Вивіска залишилася ще з дев'яностих, але всередині давно все змінили. Замість пластикових стільців стояли дерев'яні, з'явилася кавомашина, а за склом продавали макарони різних кольорів. Петро не розумів, чому печиво має коштувати стільки, скільки раніше коштував цілий торт.

Його цікавили тільки заварні.

Щочетверга він купував два.

Одне з'їдав увечері з чаєм, друге ставив у холодильник. У п'ятницю зазвичай викидав.

Спочатку Петро намагався купувати тільки одне. Протримався три тижні. На четвертий узяв два й відчув таке полегшення, що навіть розсердився на себе.

Марина любила заварні тістечка, хоча постійно скаржилася, що від них набирає вагу. Вона відкушувала верхівку, злизувала крем, а потім їла решту. За роки їхнього шлюбу Петро так і не навчився дивитися на це без роздратування.

Сьогодні за прилавком стояла нова продавчиня.

Молода, з темним волоссям, зібраним у хвіст. На бейджику було написано «Олена». Вона розмовляла телефоном через навушник, але, побачивши Петра, торкнулася пальцем навушника.

— Добрий день. Вам щось підказати?

— Два заварних.

— І все?

— І все.

Дівчина нахилилася до вітрини.

— Вам у коробочку чи пакет?

— У коробочку.

Вона взяла щипці, дістала перше тістечко, потім друге й раптом усміхнулася.

— А дружина сьогодні не з вами?

Петро не одразу зрозумів запитання.

— Перепрошую?

— Дружина. Вона ж зазвичай сама вибирає.

Він подивився на бейджик.

— Ви тут давно працюєте?

— Третій місяць.

— І часто мене бачите?

— Ну, щочетверга.