Глава 24. Відпустити

Осінь підкралася непомітно.
Ранки стали прохолоднішими.
Вечори — тихішими.
А життя Олени вперше за багато років стало схожим на щось стабільне.
Не ідеальне.
Не безтурботне.
Але справжнє.
Поруч були діти.
Поруч був Максим.
І вона більше не прокидалася щоранку з відчуттям боротьби.
Саме тому дзвінок від Сергія одного вечора викликав у неї не тривогу, а лише здивування.
— Можемо поговорити?
Його голос був незвично спокійним.
— Можемо.
— Не телефоном.
Вони зустрілися в тому самому кафе, де колись він просив дати йому ще один шанс.
Тільки тепер усе було інакше.
Олена прийшла без страху.
Без хвилювання.
Без болю.
І коли побачила Сергія, то вперше зрозуміла: вона більше не живе минулим.
— Ти змінилася, — сказав він після кількох хвилин розмови.
Олена ледь усміхнулася.
— Сподіваюся.
Сергій кивнув.
А потім несподівано засміявся.
Сумно.
Тепло.
По-доброму.
— Знаєш, я довго сердився на нього.
— На Максима?
— Так.
Мені було легше думати, що це він тебе забрав.
Олена мовчала.
А Сергій продовжив:
— Але правда в тому, що я втратив тебе задовго до його появи.
У неї защеміло в грудях.
Не від кохання.
Від співчуття.
Бо іноді найважче — чесно подивитися на власні помилки.
— Дякую тобі.
Олена здивовано підняла очі.
— За що?
— За наших хлопців.
За те, що виростила їх такими.
Навіть коли мене не було поруч.
Вона відчула, як до очей підступають сльози.
Не сумні.
Світлі.
Тому що це були слова, які вона мала почути багато років тому.
Перед тим як попрощатися, Сергій сказав:
— Він хороший чоловік.
Олена усміхнулася.
— Знаю.
— Бережіть одне одного.
І вперше за довгий час між ними не залишилося образ.
Лише спільна історія.
І двоє чудових синів.