Глава 21. Коли минуле не здається

Після того вечора у дворі життя ніби не повернулося у звичний ритм.
Навпаки — воно стало більш напруженим.
Тихіше на поверхні, але складніше всередині.
Олена більше не сумнівалася у своїх почуттях до Максима.
Але це не означало, що стало легше.
Бо з’явився Сергій.
І тепер він був не просто спогадом.
Він був поруч із дітьми.
Діти
— Мамо, тато сьогодні прийде за нами сам! — радісно сказав Данило за сніданком.
Олена завмерла з чашкою в руці.
— Сам?
— Так! І він сказав, що після школи ми підемо в парк!
Андрій мовчав, але теж виглядав схвильованим.
Олена повільно видихнула.
— Добре… — тихо сказала вона.
Але всередині щось неприємно стиснулося.
Не ревнощі.
Не образа.
А тривога.
Сергій
Він почав з простого.
Зустрічі з дітьми.
Парк.
Морозиво.
Домашні завдання.
Спільні фото.
З боку це виглядало нормально.
Навіть добре.
Але Олена відчувала: це не просто спроба бути батьком.
Це спроба повернутися в їхнє життя повністю.
Повільно.
Обережно.
Але наполегливо.
Максим
Він дізнався про це не одразу.
Спочатку відчув лише зміну в Олені.
Вона стала більш зібраною.
Більш напруженою.
Наче постійно чекала чогось неприємного.
І лише потім випадково почув розмову колег:
— Сергій тепер мало не кожного дня забирає дітей.
— Ну, батько ж.
— Але ж раніше його не було…
Максим завмер.
І вперше за довгий час відчув не просто ревнощі.
А тривогу.
Бо тепер це стосувалося не тільки їх двох.
А дітей.

Того вечора він не витримав.
Олена вже збиралася додому, коли Максим зупинив її біля кабінету.
— Можемо поговорити?
Вона одразу зрозуміла по його голосу — щось не так.
— Про що?
Він мовчав кілька секунд.
Потім тихо сказав:
— Про нього.
Її плечі напружилися.
— Про Сергія?
Максим кивнув.
Олена зітхнула.
— Якщо ти про те, що він проводить час із дітьми…
— Я не проти, — швидко перебив він.
І це було правдою.
Вона це відчула.
— Але мені не подобається, як це відбувається.
Вона подивилася на нього уважніше.
— Що ти маєш на увазі?
Максим стиснув руки.
Він не хотів звучати як той, хто контролює.
Але мовчати вже не міг.
— Він повертається не поступово.
Він повертається різко.
Наче хоче одразу зайняти місце, яке колись залишив.
Олена відчула, як у грудях з’явився біль.
Бо це була правда.
Але неприємна правда.
— І що ти пропонуєш? — тихо запитала вона.
Максим подивився їй прямо в очі.
— Я пропоную, щоб ти не дозволяла йому знову тебе ламати.
Ці слова вдарили глибше, ніж вона очікувала.
Бо ніхто раніше так не говорив.
Ніхто не захищав її не як "жінку".
А як людину, яка вже пережила достатньо.

— Я не зламаюся, — твердо сказала вона.
Але голос зрадив її на останньому слові.
Максим це почув.
Звичайно почув.
Він підійшов ближче.
— Ти не повинна бути сильною весь час.
Вона підняла на нього погляд.
І втома раптом стала очевидною.
— А якщо я знову помилюся?
— Тоді я буду поруч.
Просто.
Спокійно.
Без пафосу.
І саме це знову розхитало її всередині.

Вони стояли близько.
Занадто близько для роботи.
Занадто чесно для “просто стосунків”.
І в цей момент двері коридору різко відчинилися.
— Олено, ми…
Голос замовк.
Олена різко відійшла на крок.
Максим не зрушив з місця.
Але напруга залишилася висіти в повітрі.

Того вечора Олена вперше чітко зрозуміла:
проблема більше не тільки в її минулому.
А й у теперішньому.
Бо тепер є двоє чоловіків.
Один — який хоче повернути минуле.
Другий — який пропонує майбутнє.
І обидва вже почали боротися за місце в її житті.
Навіть якщо вона ще не дозволила їм цього.