Глава 20. Запізніле право

Минув лише тиждень.
Лише сім днів після того вечора.
А Олені здавалося, ніби її життя почало рухатися зовсім в іншому напрямку.
Вони з Максимом досі були обережними на роботі.
Не трималися за руки.
Не дозволяли собі нічого зайвого.
Але між ними вже існувала близькість, яку неможливо приховати.
Особливо коли залишаєшся наодинці.
Того вечора Максим підвіз її додому.
Не вперше.
Але вперше без офіційних приводів.
Без робочих питань.
Просто тому, що хотів провести з нею ще кілька хвилин.
Вони сиділи в машині біля її будинку.
Мовчали.
І це мовчання було затишним.
— Про що думаєш? — тихо запитав Максим.
Олена усміхнулася.
— Про те, як швидко все змінилося.
— Шкодуєш?
Вона повернулася до нього.
І серце знову стиснулося від тієї ніжності, яку бачила в його очах.
— Ні.
Зовсім ні.
Максим видихнув так, ніби тільки зараз по-справжньому повірив у це.
І потягнувся до її руки.
Просто взяв у свою.
Ніжно.
Міцно.
Наче боявся відпустити.
Саме в цей момент біля під'їзду загальмувала інша машина.
Олена побачила її першою.
І миттєво зблідла.
— Сергій...
Максим повернув голову.
З машини вже виходив її колишній чоловік.
Його погляд одразу впав на їхні руки.
І цього разу сумнівів не залишилося.
За кілька секунд Сергій уже стояв біля автомобіля.
Напружений.
Злий.
І дивився лише на Олену.
— То це правда.
Олена повільно вийшла з машини.
У грудях усе похололо.
— Сергію...
— Як давно?
Її почав дратувати цей тон.
Наче вона щось винна.
Наче досі мусить перед ним звітувати.
— Це не твоя справа.
Його щелепа напружилася.
— Я батько твоїх дітей.
— І до чого тут це?
— До того, що якийсь чужий чоловік тепер поруч із моєю сім'єю.
Максим теж вийшов із машини.
Але залишився трохи позаду.
Даючи їм можливість поговорити.
— Твоєю сім'єю? — гірко перепитала Олена.
— Саме так.
Вона не повірила власним вухам.
Спочатку здивування.
Потім образа.
А потім прийшла злість.
Справжня.
Давно забута.
— Де була ця сім'я, коли я залишалася сама з хворими дітьми?
— Олено...
— Де була ця сім'я, коли я працювала на двох роботах?
Коли боялася, що не вистачить грошей?
Коли плакала ночами?
Скажи мені, Сергію.
Де?
Він мовчав.
І це мовчання говорило більше за будь-які слова.
— Я хочу все виправити.
Його голос раптом став тихішим.
Майже благаючим.
— Дай мені шанс.
Олена дивилася на нього і відчувала лише втому.
Величезну втому.
Бо ще місяць тому ці слова могли б розбити їй серце.
А зараз...
Зараз вони запізнилися.
На роки.
— Ти хочеш повернутися не тому, що нарешті зрозумів, що любиш мене.
Сергій завмер.
— А тому, що побачив, як мене покохав інший.
Його очі потемніли.
Бо вона влучила точно в ціль.
І вони обоє це знали.
У цей момент Максим підійшов ближче.
Не агресивно.
Не демонстративно.
Просто став поруч із нею.
І цього вистачило.
Олена відчула його присутність.
Його підтримку.
Його спокій.
І раптом зрозуміла, що більше не боїться.
— Я не забираю її в тебе, — спокійно сказав Максим.
— Тому що вона не річ, яку можна забрати.
Сергій стиснув кулаки.
Але відповісти нічого не зміг.
Олена подивилася на двох чоловіків.
На своє минуле.
І на своє майбутнє.
І вперше вибір був абсолютно очевидним.
Без сумнівів.
Без болю.
Без жалю.
Вона зробила крок.
І взяла Максима за руку.
Сама.
Першою.
— На добраніч, Сергію.
І пішла до під'їзду.
Не озираючись.
Бо деякі двері потрібно зачинити остаточно.
Щоб нарешті дозволити собі відкрити нові.
А Сергій залишився стояти сам посеред темного двору.
І вперше по-справжньому зрозумів:
цього разу він програв не Максиму.
Він програв власним рішенням, які колись привели його до втрати найважливішого.