Глава 19. Те, що неможливо приховати

Тієї ночі Олена майже не спала.
Не тому, що хвилювалася.
І не тому, що шкодувала.
Навпаки.
Саме це її й лякало.
Вона лежала в темряві і знову й знову згадувала той вечір.
Його руки.
Його погляд.
Те, як він дивився на неї після поцілунку.
Ніби вона була чимось дорогим.
Чимось, що він боявся втратити.
Від цієї думки серце стискалося солодким теплом.
І водночас десь усередині народжувався страх.
Бо тепер усе стало справжнім.
А справжнє завжди можна втратити.
На кухні вона машинально наливала собі каву.
І впіймала себе на усмішці.
Такій дурній.
Такій щасливій.
Такій не схожій на неї останніх років.
— Мамо, ти чого посміхаєшся? — сонно запитав Данило, заходячи на кухню.
Олена ледь не впустила чашку.
— Просто гарний ранок.
— Дивно.
— Що дивно?
— Ти останнім часом частіше посміхаєшся.
Вона завмерла.
А потім легенько скуйовдила його волосся.
— Іди вмиватися, філософе.
Але слова сина залишилися з нею на весь день.
Максим теж майже не спав.
Він прокинувся ще до світанку.
І вперше за багато років не відчував самотності.
Навіть перебуваючи один у квартирі.
Бо думки про неї були всюди.
У ранковій каві.
У сонячному світлі на підлозі.
У кожній дрібниці.
Він зловив себе на тому, що усміхається без причини.
І одразу засміявся сам із себе.
Сорок років.
Серйозний керівник.
А поводиться як закоханий хлопець.
Тому що саме ним він і був.
На роботі вони побачилися лише через годину після початку зміни.
І вже з першого погляду зрозуміли, що поводитися як раніше буде непросто.
Надто багато змінилося.
Надто багато вони тепер знали одне про одного.
Олена стояла біля робочого столу, коли Максим проходив повз.
Лише мить.
Лише короткий погляд.
Але цього вистачило.
І саме цю мить помітила Люба з відділу контролю.
— Ти бачила? — пошепки сказала вона колезі.
— Що саме?
— Як вони дивляться одне на одного.
— Та ну тебе.
— Кажу тобі, там щось є.
До обіду плітка ще не народилася.
Але цікавість уже прокинулася.
Люди почали придивлятися.
Помічати.
Збирати дрібниці, які раніше здавалися випадковими.
Олена відчула це першою.
Коли дві працівниці різко замовкли, щойно вона зайшла до кімнати відпочинку.
Коли хтось усміхнувся занадто багатозначно.
Коли кілька поглядів затрималися на ній довше, ніж потрібно.
У животі неприємно похололо.
Саме цього вона боялася.
Після обіду вона зайшла до кабінету Максима.
Закрила двері.
І відразу побачила, що він теж усе зрозумів.
— Уже почалося? — тихо запитав він.
Олена кивнула.
— Люди помічають.
Максим кілька секунд мовчав.
Потім підвівся з-за столу.
— Олено.
Вона підняла очі.
— Подивіться на мене.
Її серце забилося швидше.
— Я не соромлюся того, що відчуваю до вас.
Ці слова прозвучали просто.
Спокійно.
Без пафосу.
І саме тому вдарили так сильно.
— Але я знаю, що для вас це складніше.
Через роботу.
Через дітей.
Через усе.
Вона відчула, як до горла підступає клубок емоцій.
Бо він знову думав не про себе.
Про неї.
— Мені страшно, — чесно зізналася вона.
Вперше вголос.
— Знаю.
— А якщо почнуть говорити?
— Почнуть.
— А якщо...
— Почнуть і перестануть.
Вона нервово засміялася.
— Ви занадто спокійний.
— Ні.
Максим усміхнувся.
І вперше в його голосі прозвучала абсолютна щирість.
— Просто є речі, які важливіші за чужі розмови.
Вона дивилася на нього.
І розуміла.
Він зараз говорить не про плітки.
Він говорить про них.
Того вечора вони виходили з роботи окремо.
Обережно.
Розумно.
Так було правильно.
Але біля прохідної Максим на секунду затримався поруч.
Так, щоб ніхто не почув.
— До завтра.
Олена усміхнулася.
Ледь помітно.
Тільки для нього.
— До завтра.
І поки йшла додому, не знала, що попереду на неї чекають не лише плітки.
Бо того ж вечора Сергій дізнався від спільного знайомого, що на роботі біля Олени останнім часом занадто часто бачать одного чоловіка.
І вперше по-справжньому розуміє:
він може втратити її назавжди.