Глава 16. Той, про кого думаєш першим

Додому Олена повернулася вже під вечір.
Небо було затягнуте хмарами.
У повітрі стояла важка літня духота, ніби ось-ось мав початися дощ.
Саме так вона почувалася зараз.
Ніби всередині теж збиралася гроза.
Розмова із Сергієм виснажила її більше, ніж вона очікувала.
Вона думала, що давно відпустила минуле.
Думала, що всі образи залишилися позаду.
Але виявилося, що деякі рани не болять щодня.
Вони просто чекають моменту, щоб нагадати про себе.
Відчинивши двері квартири, Олена сперлася спиною об стіну.
І на кілька секунд просто заплющила очі.
Тиша.
Порожня квартира.
Діти ще були у бабусі.
І вперше за довгий час вона відчула самотність.
Не ту звичну, з якою навчилася жити.
А іншу.
Глибшу.
Ту, яка приходить після важливих рішень.
Після моментів, коли ти остаточно прощаєшся з частиною свого життя.
Вона поставила чайник.
Автоматично.
Як робила завжди, коли не знала, що робити далі.
На кухні було тихо.
Лише годинник відміряв секунди.
І раптом Олена усвідомила дивну річ.
Після розмови із Сергієм їй зовсім не хотілося йому телефонувати.
Не хотілося писати.
Не хотілося пояснювати щось ще.
Натомість думки вперто поверталися до іншої людини.
До чоловіка, який навіть не знав, як пройшла ця зустріч.
До Максима.
Вона згадала його очі.
Його стриману усмішку.
Його турботу, заховану в дрібницях.
І від цього на душі стало одночасно тепліше й страшніше.
Бо тепер уже не можна було брехати собі.
Телефон тихо завібрував на столі.
Олена здригнулася.
Серце раптом почало битися швидше.
Вона сама не знала чому.
На екрані висвітилося повідомлення.
Максим.
У грудях щось боляче й солодко стиснулося.
Пальці раптом стали незграбними.
Вона відкрила повідомлення.
"Як пройшов день?"
І все.
Лише чотири слова.
Без натяків.
Без зайвого.
Без тиску.
Але саме від цього очі раптом почало щипати.
Бо за весь цей складний день ніхто не запитав її, як вона.
Ніхто.
Усі хотіли чогось від неї.
Пояснень.
Рішень.
Відповідей.
І тільки він запитав про неї саму.
Олена довго дивилася на екран.
Декілька хвилин.
Наче боялася відповісти.
Бо відповідь могла означати більше, ніж проста переписка.
Нарешті вона набрала:
"Важко."
Відправила.
І одразу пошкодувала.
Занадто чесно.
Занадто відкрито.
Занадто по-справжньому.
Але вже було пізно.
Повідомлення прочитане.
За кілька секунд телефон знову завібрував.
"Тоді сьогодні не змушуйте себе бути сильною."
Олена завмерла.
І раптом відчула, як по щоці скотилася одна-єдина сльоза.
Не через біль.
Не через Сергія.
Не через втому.
А тому що хтось нарешті дозволив їй бути слабкою.
Хоча б на один вечір.
Максим сидів удома з телефоном у руках.
Після її відповіді він довго дивився на екран.
І серце стискалося від думки, що їй зараз погано.
Хотілося написати більше.
Хотілося бути поруч.
Хотілося побачити її.
Але він стримався.
Бо знав: іноді людині потрібен не герой.
А просто хтось, хто залишиться поряд.
Навіть на відстані.
Перед сном Олена ще раз відкрила їхню переписку.
І перечитала останнє повідомлення.
Раз.
Другий.
Третій.
Потім усміхнулася крізь сльози.
І вперше за багато років заснула не з думками про минуле.
А з думками про майбутнє.
Про чоловіка, який тихо й непомітно ставав частиною її серця.