Глава 15. Те, що болить досі

У суботу Олена прокинулася раніше, ніж зазвичай.
За вікном було тихо.
Діти ще спали.
А вона лежала, дивлячись у стелю, і відчувала дивне хвилювання.
Наче попереду чекав іспит, до якого неможливо підготуватися.
Сьогодні вона мала зустрітися з Сергієм.
І від самої думки про це всередині все стискалося.
Не тому, що вона хотіла його бачити.
І не тому, що досі кохала.
Ні.
Найстрашніше було інше.
Вона боялася, що минуле знову відкриє старі рани.
Ті, які вона так довго намагалася загоїти.
Коли діти поїхали до бабусі, Олена ще хвилин десять сиділа в порожній квартирі.
Тиша тиснула.
На кухонному столі вихолодала кава.
А перед очима раптом з'явився зовсім інший образ.
Не Сергій.
Максим.
Його усмішка.
Його уважний погляд.
Те, як він завжди пам'ятав про дітей.
Те, як дивився на неї.
Наче вона була не просто жінкою.
А кимось особливим.
Олена заплющила очі.
— Не зараз...
Але серце не слухалося.
Сергій уже чекав біля невеликого кафе.
Коли вона побачила його, то відчула дивне розчарування.
Колись один його погляд змушував її усміхатися.
Колись вона могла годинами чекати зустрічі з ним.
Колись...
Тепер вона не відчувала майже нічого.
Лише втому.
Велику втому людини, яка занадто багато пережила.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
Вони сіли за столик.
Кілька хвилин говорили про дітей.
Про школу.
Про оцінки.
Про гуртки.
І це було легко.
Безпечно.
Майже нормально.
Поки Сергій не подивився їй прямо в очі.
— Я сумую за вами.
Олена завмерла.
У грудях щось боляче стиснулося.
Не кохання.
Не ніжність.
Спогади.
Тільки спогади.
— Сергію...
— Дай мені договорити.
Його голос тремтів.
І це здивувало її більше за все.
Колись він ніколи не показував своїх емоцій.
Ніколи.
— Я знаю, що наробив помилок.
Знаю, що зробив тобі боляче.
Але останні роки я тільки й думаю про те, що втратив.
Олена відчула, як напружуються плечі.
Бо раптом повернулися всі ті вечори.
Усі ті ночі.
Усі сльози, які вона витирала так, щоб не бачили діти.
Усі моменти, коли їй було страшно.
Коли не вистачало грошей.
Коли вона почувалася покинутою.
І його тоді не було поруч.
Не було.
— Ти втратив нас не за один день, Сергію.
Ти втрачав нас дуже довго.
Його очі опустилися.
А її голос раптом став хрипким.
Бо вона згадувала не розлучення.
Вона згадувала розчарування.
Те повільне руйнування любові, яке болить сильніше за будь-яку зраду.
— Я хочу повернутися, — тихо сказав він.
І світ ніби завмер.
Олена дивилася на нього.
На чоловіка, якого колись кохала більше за життя.
І раптом зрозуміла страшну правду.
Її серце мовчало.
Абсолютно.
Не було радості.
Не було надії.
Не було хвилювання.
Лише жаль.
І сум.
— Я не можу, Сергію.
Він зблід.
— Через нього?
Олена завмерла.
Усередині все різко стиснулося.
Бо вона одразу зрозуміла, про кого він говорить.
І від цього стало страшно.
Невже все настільки очевидно?
— Справа не в ньому.
— Тоді в чому?
Вона мовчала кілька секунд.
А потім сказала правду.
Найболючішу правду.
— Справа в мені.
Я більше не та жінка, яку ти залишив.
І ти вже не той чоловік, якого я колись кохала.
Сергій опустив голову.
І вперше за всю розмову виглядав по-справжньому зламаним.
У цей самий час Максим сидів удома.
На столі лежав ноутбук.
Поруч — робочі документи.
Але він не працював.
Він дивився у вікно.
І думав про неї.
Про те, що зараз вона десь із колишнім чоловіком.
Про те, що той має спогади, яких у нього ніколи не буде.
Про те, що той був поруч, коли народжувалися її діти.
І від цих думок щось усередині стискалося все сильніше.
Йому хотілося вірити, що він помиляється.
Що не запізнився.
Що ще має шанс.
Але вперше за довгий час страх виявився сильнішим за надію.
І він навіть не здогадувався, що саме в цю хвилину Олена остаточно зачиняє двері у своє минуле.