Глава 14. Розмова, якої вона не хотіла

Телефон задзвонив у понеділок ввечері.
Олена саме складала випраний одяг, поки діти сперечалися в сусідній кімнаті, чия черга прибирати іграшки.
Вона навіть не подивилася на екран одразу.
А коли подивилася — завмерла.
Сергій.
Серце неприємно стиснулося.
За останні роки він телефонував нечасто.
І майже ніколи просто так.
Кілька секунд вона дивилася на екран.
Потім усе ж відповіла.
— Слухаю.
— Привіт, Олено.
Його голос був знайомим.
Занадто знайомим.
І від цього стало не по собі.
— Щось сталося?
— Ні.
Коротка пауза.
— Я хотів поговорити.
Вона заплющила очі.
Саме цього вона й боялася.
— Про дітей?
— І про дітей теж.
"І про дітей теж."
Ці слова їй зовсім не сподобалися.
Минуле, яке стукає у двері
Після розмови вона ще довго сиділа на кухні.
Телефон лежав поруч.
Мовчазний.
Але ніби продовжував тиснути своєю присутністю.
Сергій запропонував зустрітися в суботу.
Лише поговорити.
Без сварок.
Без претензій.
І вона погодилася.
Не тому, що хотіла.
А тому, що коли справа стосувалася дітей, вона завжди намагалася бути розумною.
Навіть якщо серце протестувало.
Наступного дня вона була незвично задумливою.
Настільки, що двічі помилилася в документах.
І навіть не помітила цього.
Максим помітив.
Звісно, помітив.
Останнім часом він узагалі помічав у ній занадто багато.
— Ви сьогодні десь далеко, — тихо сказав він, коли вони залишилися біля складу самі.
Олена ледь усміхнулася.
— Можливо.
— Щось сталося?
Вона відразу напружилася.
Не через питання.
Через те, що їй захотілося відповісти чесно.
А це було небезпечно.
— Нічого серйозного.
Максим дивився кілька секунд.
І зрозумів, що вона знову ховається.
Але тиснути не став.

Після обіду Олена вийшла в коридор поговорити телефоном.
Діти були в школі та садочку, тож вона могла спокійно відповісти.
Вона не знала, що за рогом саме проходив Максим.
— Так, Сергію.
Його кроки завмерли.
— У суботу зможу.
Пауза.
— Ні, тільки поговорити.
Ще пауза.
— Я сказала, що прийду.
Максим не почув решти.
Та й не хотів.
Бо цих кількох фраз вистачило.
У грудях неприємно похололо.
Увесь день він намагався бути розсудливим.
Можливо, це стосувалося дітей.
Можливо, якихось документів.
Можливо, він усе неправильно зрозумів.
Але думки вперто поверталися до одного.
У суботу вона зустрічається з колишнім чоловіком.
І чомусь це боліло сильніше, ніж мало б.
Набагато сильніше.
 

Під вечір вона зайшла в кабінет Максима з документами.
Звичайна робоча справа.
Але щойно переступила поріг, одразу відчула.
Щось не так.
Він був стриманим.
Надто стриманим.
Наче між ними знову з'явилася дистанція.
Та сама, яка була колись.
І від цього їй несподівано стало прикро.
— Ось накладні, — сказала вона.
— Дякую.
Коротко.
Сухо.
Офіційно.
Вона поставила папери на стіл.
І замість того, щоб одразу піти, раптом запитала:
— У вас все гаразд?
Максим підняв очі.
Їхні погляди зустрілися.
І вперше за довгий час він не знав, що відповісти.
Бо правда була занадто особистою.
 

Олена йшла додому з дивним відчуттям.
Наче щось вислизало крізь пальці.
Наче між ними знову з'явилася невидима тріщина.
І вона не розуміла чому.
А Максим стояв біля вікна свого кабінету і дивився, як вона виходить із території підприємства.
Він знав лише одне.
Субота наближалася.
І чомусь йому зовсім не подобалося те, що може статися після цієї зустрічі.