Глава 13. Те, що не дає спокою

Після того як Сергій пішов, розмова вже не клеїлася.
Данило ще кілька хвилин дивився йому вслід.
Потім повернувся до морозива.
Але Олена помітила.
Помітила той погляд.
Ту надію, яку діти так старанно намагалися приховувати.
І серце боляче стиснулося.
Бо вона знала, що означає ця надія.
Вони сумували за батьком.
Навіть після всього.
Навіть після його відсутності.
Бо діти завжди люблять своїх батьків.
Навіть коли дорослі все псують.
Максим відчував, як змінився її настрій.
Ще пів години тому вона усміхалася.
Була легкою.
Живою.
А тепер ніби знову сховалася за невидиму стіну.
І це його засмучувало більше, ніж він хотів визнавати.
Він дивився на неї і вперше по-справжньому зрозумів одну річ.
У її житті був не тільки він.
Були роки до нього.
Був біль до нього.
Було кохання до нього.
І від цієї думки десь глибоко всередині стало неприємно.
Незабаром вони попрощалися.
Максим не став затримувати її.
І не став ставити зайвих питань.
Лише допоміг донести пакет із покупками до виходу з парку.
— Дякую, — тихо сказала вона.
— Нема за що.
Вони дивилися одне на одного кілька секунд.
І обидва думали про зовсім різне.
Олена — про минуле.
Максим — про майбутнє.
Яке раптом стало менш зрозумілим.
 

Вечір був тихим.
Діти були незвично жвавими.
Особливо Данило.
— Мамо, а тато тепер буде частіше приходити?
Питання прозвучало саме тоді, коли вона накладала вечерю.
Її рука завмерла.
На кілька секунд у кухні стало тихо.
— Не знаю, сонечко.
— Але ж він сказав, що подзвонить.
— Сказав.
— Значить, подзвонить.
Олена опустила очі.
І ледь стримала сумну усмішку.
Діти ще не знали, що дорослі не завжди виконують обіцянки.

Після вечері коли хлопці заснули, вона довго сиділа на кухні.
У квартирі було темно.
Лише маленька лампа над столом відкидала тепле світло.
Олена обхопила чашку руками.
І вперше за багато років дозволила собі згадати.
Не розлучення.
Не сварки.
А той момент, коли ще вірила.
Коли думала, що її сім'я буде назавжди.
І від цього стало ще болючіше.
Бо тепер поруч з'явився інший чоловік.
І вона знову починала відчувати.
А це було страшно.
Набагато страшніше, ніж жити без кохання.
 

Тим часом Максим
У себе вдома він уже втретє намагався читати один і той самий документ.
І втретє ловив себе на тому, що не розуміє жодного рядка.
Перед очима стояла зовсім інша картина.
Олена.
Її розгублений погляд.
І той чоловік.
Її колишній чоловік.
Батько її дітей.
Максим поклав ручку на стіл і потер перенісся.
Йому не подобалося те, що він відчував.
Ревнощі були емоцією, яку він завжди вважав безглуздою.
Але зараз...
Зараз вона сиділа десь під ребрами й не збиралася зникати.
Правда
Він підійшов до вікна.
Місто вже занурилося в темряву.
І вперше за багато років Максим поставив собі запитання, якого раніше уникав.
"А якщо я запізнився?"
Якщо її колишній повернеться?
Якщо діти захочуть, щоб батьки були разом?
Якщо вона сама вирішить дати ще один шанс?
Від цих думок стало важко дихати.
Бо раптом він усвідомив щось дуже просте.
І дуже небезпечне.
Він більше не боявся закохатися.
Він уже закохувався.
Повільно.
Невідворотно.
І саме тому тепер було що втрачати.