Глава 11. Надто близько

Після того вечора в цеху щось змінилося.
Ніхто про це не говорив.
Не було жодних зізнань.
Жодних особливих слів.
Але тепер кожна їхня розмова ніби мала другий зміст.
Кожен погляд затримувався трохи довше.
Кожна випадкова зустріч залишала після себе дивне хвилювання.
І це починало лякати Олену.
Бо вона вже не могла прикидатися, що нічого не відбувається.

У п'ятницю після обіду в цеху стало спекотно.
Важке повітря проникало навіть крізь відкриті вікна.
Олена закінчувала перевіряти замовлення, коли почула голос Максима:
— Можна вас на хвилину?
Серце відреагувало раніше, ніж розум.
І це їй зовсім не сподобалося.
— Щось термінове?
— Для мене — так.
Вона підняла очі.
І відразу пошкодувала про це.
Бо в його погляді було щось таке, від чого ставало важко дихати.

Максимові потрібно було перевірити кілька документів щодо нових матеріалів.
Принаймні саме так він пояснив.
Олена стояла поруч із його столом і переглядала папери.
Спочатку вони говорили про роботу.
Потім про постачання.
Потім про терміни.
А потім раптом настала тиша.
Дивна.
Незручна.
Небезпечна.
Олена відчула її першою.
І одразу захотіла піти.
— Якщо це все, то я...
— Олено.
Вона підняла голову.
І завмерла.
Максим стояв зовсім близько.
Ближче, ніж будь-коли раніше.
Вона навіть помітила дрібні зморшки біля його очей.
І те, як напружилася його щелепа.
Наче він теж боровся із собою.
Те, про що мовчать
— Чому ви весь час тікаєте від мене? — тихо запитав він.
Слова вдарили несподівано.
— Я не тікаю.
— Тікаєте.
Вона відчула, як серце почало стукати десь у горлі.
— Максим...
— Ні. Скажіть чесно.
Його голос став м'якшим.
Майже ніжним.
— Я вам настільки неприємний?
Олена різко видихнула.
І саме в цю секунду зрозуміла, що проблема зовсім не в цьому.
Якби він був неприємним, усе було б набагато простіше.
Набагато безпечніше.
— Справа не у вас, — ледве чутно сказала вона.
— Тоді в чому?
Вона мовчала.
Бо не могла сказати правду.
Не могла зізнатися, що боїться.
Що після всього пережитого не знає, як знову когось впустити у своє життя.
Що поруч із ним її ретельно вибудувані стіни починають тріщати.
Максим дивився на неї так уважно, ніби намагався прочитати кожну думку.
І раптом підняв руку.
Повільно.
Обережно.
Наче давав їй можливість відступити.
Його пальці ледь торкнулися пасма волосся, яке вибилося біля її скроні.
Усе всередині Олени завмерло.
Світ ніби звузився до цієї миті.
До його погляду.
До його близькості.
До того, як шалено калатало її серце.
Вона бачила, як він нахиляється трохи ближче.
І не відступала.
Не тому, що не могла.
А тому, що вперше за багато років не хотіла.

І саме в цей момент різко відчинилися двері.
— Максиме, у нас...
Голос секретарки обірвався на пів слові.
У кабінеті настала мертва тиша.
Олена миттєво відступила на крок.
Наче прокинулася.
Наче повернулася в реальність.
Секретарка розгублено переводила погляд з одного на іншого.
— Вибачте... Я не знала...
— Що сталося? — спокійно запитав Максим, хоча голос звучав трохи хрипко.
Жінка швидко пояснила робоче питання і майже втекла з кабінету.
Двері зачинилися.
Але момент уже було втрачено.

Олена дивилася в підлогу.
Її щоки горіли.
Серце все ще шалено билося.
— Мені потрібно йти, — тихо сказала вона.
Максим не зупинив.
Лише кивнув.
Бо чудово розумів: якби двері не відчинилися, усе могло б стати зовсім іншим.
— Олено.
Вона озирнулася вже біля дверей.
Його погляд був серйозним.
І дуже теплим.
— Справа все-таки не в мені, правда?
На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.
Сумна.
Ніжна.
І чесна.
— Ні, Максиме.
Після чого вона вийшла.
А він залишився сам посеред кабінету, дивлячись на зачинені двері й розуміючи, що тепер назад дороги вже немає.
Бо вони обоє відчули те, що більше неможливо було ігнорувати.